363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

—     Скільки часу ще триватиме твоя сепарація?

Павло наповнює білим сухим вином мій келих. Це вже втретє.

—     Ти про що? — вдає, що не розуміє.

—     Про тебе і твою дружину.

Я не п’яна, але думки вже не слухають мене. Пруть із мене одна наперед одної, наче школярі на перерву.

—     Ти мусиш?

Він іще надіється, що я схаменуся, адже я вмію. Мені не раз вдавалося змовчати. Він таки це бачив.

—     Так.

Павло розчаровано зітхнув.

—     Ми про це вже не раз розмовляли. Я б не хотів зараз повертатися до цієї теми. Не зараз, не тут, не сьогодні. Я нічо­го нового не маю тобі сказати. Ти це знаєш, — розмовляє, наче з хворою. Ніжно, без емоцій. Благає.

—     Я так більше не можу. — Це правда.

—     Я знаю.

—     І що?

—     З чим?

—     З нами. З тобою, з твоєю дружиною. Ти її залишиш?

—     Не знаю.

—     А що ти знаєш?

—     Що мені з тобою добре.

—     І це все?

—     Так.

Я не можу втримати сліз. Вони рікою, двома стрімкими по­токами течуть-скапують мені на руки, на білосніжний обрус в італійському ресторані, куди ми пішли з нагоди неділі. Вже посиділи, вже відпочили. Настрій зіпсутий, вечеря також. Пав­ло не встав, не обернувся, не пішов. Він вихований. Він при­речено сидить навпроти мене й очима, повними жалю, дивить­ся в мій бік. Руки безвільно лежать на колінах. На великій білій тарілці непочатий кальмар.

—     Тобі краще?

—     Ні. Мене виводить із себе твій спокій. Мені хочеться схо­пити оці кляті тарілки і розтрощити всі до одної, мені хочеться кричати, тупати ногами, зачати істерику, зчинити шум…

—     Добре, що ти цього не робиш.

—     Ми можемо бути разом?

—     Ми разом.

Мене вражає той спокій, із яким він промовляє останню фразу.

—     Я хочу вийти за тебе заміж.

—     Я знаю.

Дивлюся просто йому в очі. Він не відводить погляду.

—     Ти ж знаєш, я не можу тобі цього запропонувати.

—     Але чому?

—     Я одружений. Ми з дружиною вирішили пожити окремо, аби прийняти рішення, чи варто зберігати шлюб. Я про це тобі говорив.

—     Ти вже вирішив?

—     Ні.

—     Але ж ти казав, що дружина не потребує тебе, що їй до­статньо, аби ти заробляв гроші. Ти ж казав, що вже сам не знаєш, чи любиш її. Ти казав…

—     Так, я знаю, що я казав. Але в нас із нею є син.

—     Він за кілька років виросте…

—     За кілька років…

Цього вечора ми також кохалися. Павло ніколи не від­мовляв мені, коли я просила. Ні для кого не є таємницею, що це найкращі ліки для закоханих. Але полегшення не при­йшло. Павло заснув одразу, не побажавши мені доброї ночі. Я довго безгучно плакала і не могла зрозуміти, де він, той біль, у мені.

Наші стосунки не охололи і не ослабли. Ми жили наче у двох світах. Був світ реальний, де Павло мав тимчасову свободу і де все ж таки існували його дружина і син, яких він відвідував, дбав частіше і більше, ніж того вимагалося і ніж того хотіла б я. Та був ще й інший світ — чуттєвий, шалений, безмежний і солодкий, де ми з Павлом однаково добре чулися і втратити який боялися.

—         Поки тебе не було, я взяла почитати кілька книжок, — моя мати.

—     Щось цікаве? — питаю, аби підтримати розмову.

Наші смаки ніколи не збігалися. Те, що вона читала, на­справді мене не цікавило. Але я мусила проявити хоч крапли­ну ввічливості, бо ж мати доглядала моє помешкання, поки ми з Павлом їздили на відпочинок.

—     Не знаю. Ще не читала. Узяла те, що лежало біля ліжка.

Жодного натяку на ніяковість чи жаль. Мати безсоромно позгрібала всі до однієї книжки, які я паралельно, залежно від настрою та емоційного стану, читала.

—     Мам!.. — мені бракувало слів.

—     Мені цікаво, чим ти живеш, врешті-решт я твоя мати, я маю право це знати, — вправно відвойовувала вона свої позиції.

І завжди робила це так упевнено і безапеляційно, що нам із батьком і на думку ніколи б не спало з нею сперечатися.

—     Могла б мене про це спитати віч-на-віч, — усе ж таки пробую відвоювати своє право на приватність.

—     У тебе ж ніколи немає часу. Ти завжди зайнята, працю­єш, — говорить те, що найлегше.

Оця простота, ця впевненість, з якою проголошує речі, яких не існує, а якщо й існують, то тільки в її уяві, мене обеззброює і відбирає дар мови.

—     Мамо, але ж ти ніколи не намагалася мене почути. Ти навіть не годна дослухати до кінця те, чим із тобою ділюся, якщо, звичайно, це не чергова плітка про котрусь знайому чи знайомого! — запізнілі аргументи.

—     Про що ти? — здивовано.

—     Ет, — махаю рукою, бо розумію: у мене жодних шансів.

Сьогодні нічим не краще і не гірше, ніж учора. З якого дива мати повинна змінити свою думку, яку так дбайливо плекала більшу частину свого життя?

—     І ще я подивилася фільм «Кармен».

—     Вінсенте Аранди?

Мовчить.

—     Той, що отримав премію «Гойя»? — намагаюся уточнити.

—     Не знаю. Той, що стояв у тебе на полиці.

—     І що? Сподобався?

Цей фільм я дивилася із завмиранням серця кілька разів. Жінка, з якою ніхто не міг зрівнятися, жінка, народжена, аби підкорювати. Чоловік, готовий на все заради жінки. Пас Вега в головній ролі.

—     Курва — вона завжди курва, — мелодійно, влучно, ла­конічно.