Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Тепле повітря, вода, багато сонця, пряна, насичена особливи­ми присмаками їжа, екзотична зелень, фантастичні квіти — усе, геть усе навколо кидало, штовхало нас в обійми одне одного. Ми не пручалися.

Я прокидалася від єдвабних дотиків його уст на своїх пові­ках, скронях, вилицях. Він зупинявся, стишував темп у тому місці, де починалися уста. Він ніжно вилизував їх. Наче вивчав на міцність тонку і прозору шкіру кольору моїх мрій. Павло збирав залишки сновидінь, що намагалися сховатись, затри­матися у м’яких, вимощених оксамитом кутиках.

Мимоволі я й сама уже підставляла для поцілунків обличчя, бо непокоїлася, що за мить доведеться все ж таки прокидати­ся, так і не спізнавши насолоди до кінця. Та хіба насолоду можна пізнати до кінця? Тільки-но ти вирішуєш, визнаєш, що ось є, саме це і є тією насолодою, як наступного разу з тобою коїться щось зовсім інше і непередбачуване. Він не спішив. Цілував доти, допоки мої уста самі жадібно не розкривалися і не починали шукати його.

Стояв наді мною, спершись на руки. Не торкався мене сво­їм тілом. Дивовижне відчуття. Поцілунки, мов легкокрилі пур­пурові метелики, які щойно покинули мою свідомість, витають наді мною і то по одному, то одразу по двоє опускаються на спрагле насолоди тіло. Досі не знаю, як він цього досягав, але від здогадок паморочилося в голові, і я поринала в новий, сповнений чуттєвості сон.

У моїх долонях по черзі опинялися то його руки, то облич­чя, то стегна, то сідниці. Він сам переміщував мої долоні туди, де йому хотілося відчувати їхню присутність. Він сильніше стискав їх, коли йому кортіло міцніших, іще міцніших, ритміч­ніших відчуттів.

У моїх долонях його прутень. Коли очі заплющені, він ви­дається значно більшим, ніж насправді. Він — наче окреме живе створіння. Наче впійманий птах. Він пульсує, здригаєть­ся, прагне вирватися.

Павло стискає мою долоню сильніше і проводить нею вго­ру і вниз, задаючи власний ритм. Мені хочеться по-своєму. Мені кортить довести його до того стану, аби не тямив, де він, із ким він, що відбувається. Хочеться визволити в ньому звіра. Міцного, хтивого, чуттєвого.

Здається, він здогадався про мої наміри. Відпустив руку. Тепер він у цілковитій моїй владі. Він належить тільки мені, тільки моїм долоням, пальцям. На якусь мить ухиляюся від його поцілунків — коротких, сухих, ритмічних, збудливих. Щедро слиню долоню і повертаюся до нього. Його настовбурче­на плоть палахкотить жаром і нетерпеливістю. Я його розумію.

Пестячи його вже обома руками, спрагло шукаю уста. Мені хочеться поцілунку — вологого, довгого, потойбічного, у яко­му можна розчинитися, згубитися й поринути в сон наяву.

Долоню лоскоче його волосся нижче живота. Я знаю, що воно в нього золотисте, але зараз, мокре від слини, бажання, очікуван­ня, воно потемніло. Як небо темніє перед бурею, перед грозою.

Забирає мої долоні і розпинає мене посеред ліжка. Лежачи із заплющеними очима, намагаюся збагнути, що він задумав. Іноді мені хочеться, аби він зав’язав мені очі, прикував кайдан­ками до билець ліжка і робив усе, геть усе, що заманеться. Кінець його прутня впирається мені в уста. Настирливо, влад­но, солодко. Його обличчя занурюється в моє лоно, нахабно розгортаючи одну за одною всі пелюстки, за якими сховане сокровенне, за якими — я. Оголена, розкрита, безпорадна, доступна кожному…

Цілую його стверділу до неможливого плоть, захоплюю його устами. Павло на мить зупиняється, перестає мене цілу­вати. Слухає. Свою насолоду. Штовхальним рухом проникає глибоко, заштовхує в мене себе всього. Стогне. Його серце голосно стугонить у грудях, скронях, у моєму роті. Я задиха­юся. Намагаюсь визволитися з-під його враз скам’янілого тіла.

Ми міняємося місцями. Тепер я згори. Тепер я контролюю глибину, ритм. З насолодою вилизую його всього від основи догори і в зворотному напрямку. Так безліч разів. Павло, зда­ється, забув про свого прутня, бо цілковито поринув у довгий солодкий поцілунок межи моїх ніг. Мені мало його язика, мало пальців, якими намагається собі допомогти. Нічого, абсолют­но нічого не може зрівнятися з насолодою входження його випещеної-вилюбованої мною плоті.

Лягаю на спину і даю йому право ввійти в мене. Так уміє тільки він один. Владно, рвучко, хмільно.

Іноді мені видається, що Павло мене ненавидить — з такою настирливістю, затятістю, силою він входить у мене, виштов­хуючи на берег насолоди. Здається, тієї миті нічого важливі­шого у світі від насолоди, яка от-от прорветься і заполонить собою моє тіло, мене саму, весь світ, не існує і не може існу­вати.

—     Доброго ранку, коханий… — Лише зараз розплющую очі.

—     Доброго ранку, люба… — Наче крізь сон.

Він лежить поруч — великий, мокрий, спустошений. Він дивовижно красивий у своєму безсиллі. Він розчулює мене чи не вперше, відколи його знаю. Нахиляюся і дарую йому вдяч­ний поцілунок у плече, що найближче до мене.

Сьогодні неділя. Минає четвертий день нашого перебуван­ня в готелі. Ми мало спали, багато плавали, цілувалися, три­малися за руки. Нічого не віщувало бурі. Я здалася першою. Не стрималася.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика