363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Урочиста мить — мене запрошують до кабінету. Ще коли прийшла сюди, відзначила: будинок є об’єктом культурної спадщини. Відомо, що ця споруда давно втратила господаря, як, зрештою, і більшість старовинних будівель у нашому місті. Брак господаря видно з усього: прогнута дерев’яна долівка в коридорах, оббиті стіни, полущена стеля зі шматками шту­катурки, що зяють розкритими ранами, наче шкіра хворого на бубонну чуму, — чомусь від однієї цієї думки холонуть кінців­ки. Автентичні височенні дерев’яні двері недбало помальовані олійною фарбою білого кольору. Латунні ручки, тією ж фар­бою вимащені.

Велика простора зала залита світлом. Ця велич підкреслює вбоге вмеблювання світлиці. Під вікном, тісно вмостившись за трьома старенькими різноколірними та різногабаритними стола­ми, на яких давно облущився лак і прогнулися стільниці, сидить поважна комісія. Кілька чоловіків і одна жінка. Посеред кімнати на брудній, давно не воскованій паркетній долівці — старе, з пошарпаним сидінням, яке колись могло бути м’яким, крісло.

—     Прошу сідати, — чоловічий голос.

Видно, найголовніший, бо в його словах вчуваються роз­дратування і нетерплячість.

—     Дякую, — чемно відповідаю я, бо ж це все — лише формальність.

—     Навіщо вам ліцензія? — суворо.

— Хочу прислужитися місту, — мимрю я крізь зуби, мірку­ючи, чи достатньо формально відповідаю.

— А що, у попередній фірмі, де ви працювали, не могли прислужитися місту? — той самий голос, видно, чоловік, яко­му він належить, — речник.

—     У недостатній мірі, — я затинаюся.

Чи це все ще доволі формально? Чи це в когось поганий настрій, чи моя персона викликала не ті емоції?

—     Поясніть, — строго.

—     Хочу, аби місто залишалося таким, як було, коли його збудували. Розумію, що воно пережило безліч воєн, катакліз­мів, пожеж і руйнувань часом, як-от нинішня ратуша, яка є, по суті, четвертою за всю історію Львова…

—     Стримайтесь, будьте добрі. Ми всі чудово знаємо історію нашого міста, і не потрібно нам її переповідати, — речник, нетерпляче. — Краще скажіть, яка у вас освіта.

Нарешті! Нарешті формальне запитання. Напевне, це вже кінець.

—     Інженер-архітектор.

Чоловіки за трьома різними столами, що об’єднували їх у єдину комісію, дещо здивовано перезирнулися, але більше запитань не ставили.

—     Можете йти.

—     Чи я можу щось додати? — раптом посмілішала я, сама від себе не сподіваючись такого.

Вони знову сторожко перезирнулися. З усього було видно, що вони трохи налякані чи не цілком упевнені в тому, що чи­нять. Мені захотілося їх підбадьорити.

—     Хай би яке рішення ви прийняли, хочу вас запевнити, що ніколи, ні за які гроші чи інші винагороди не вчиню так, як проектні фірми у XIX столітті. Цементні фабрики, які озвучили гасло «Цемент — це назавжди», підкупили архітекторів, і на початку століття за розпорядженням австрійської влади так звана львівська поліхромія, яка надавала спорудам особливо­го витонченого звучання, була знищена. Усі кам’яниці пофар­бували в сірий колір…

Чоловіки знову переглянулися, знизали плечима і почали жваво розмовляти між собою, наче кілька літ не бачилися. Мені не залишалося нічого іншого, як залишити приміщення.

Ліцензію я отримала.

Увечері подзвонила Ірка і запропонувала цю подію обмити. Я відчула, що скучила за дівчатами, за спілкуванням і тереве­нями ні про що. Погодилася.

Цього разу кожна притягла свою улюблену страву, щоб мені менше готувати. Судячи з розміру посудин, які вони одна за одною виставляли на стіл, ми збиралися сидіти довго. Юлька принесла коропа по-жидівськи, від одного запаху якого можна було позбутися розуму. Ірка принесла флячки по-львівськи — пам’ятаю, саме такими частувала в дитинстві її мати. Я приготу­вала печену картоплю в мундирах, тонесенько нарізане сальце, начищену головку часнику і квашені огірки.

—     Судячи із сальця, сьогодні буде настоянка, — потерла радісно долоні Юлька.

Вона, як і ми всі, зрештою, любила несподіванки.

—     Так. Калинівка. Від батьків привезла, — похвалилась я.

—     То наливай! — Ірка.

Ми перезирнулися і розсміялися. Вона озвучила бажання кожної з нас. У животах гурчало, на столі все так смачно пах­ло, вечір заповідався спокійним…

— Юлько, ти в нас наймудріша, — це Ірка. — Скажи, чому в житті отак виходить?

—     Як отак? — Юлька, накладаючи тонку скибку сала на паруючу картоплину.

—     По-різному, — по-філософськи відповіла Ірця.

Я, вона та Юлька добре знали, до чого та гне. Хоче таким чином запитати, чому в моєму особистому житті такий безлад, бо все решта (ми дружно визнали) — помешкання, привабли­вість, розум, приватна фірма, за яку ми випили перший кели­шок, — у мене є. А де ж головне? Де чоловік? Намагалася плавно продовжити минулу вечірку.

—     Розумієш… — роблячи невеликі паузи, аби витягнути кістки з рота, провадила своє Юлька, — у всьому також може бути винен перший раз.

Ірця стихла. Я також. Звідки вона знає?

—     Ти про секс? — Ірка.

—     Ні, я про перші мешти на обцасах 1, — вдавано сердито витираючи пальці серветкою, — звичайно, про секс! Ось ти, —

1              Черевички на підборах (діал.).