363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Сьогодні в мене мало часу на звичний курс. Квітки не по­литі, маршрут скорочено. Чайник в’їдливо свистить, я чищу зуби. Невже Юлька так міцно спить, що не чує? Хочу закінчи­ти процес чищення і сплюнути пасту. Чайник розривається на плиті, аж захлинається, наче вередливе дитя, що хоче іграшку, яку йому ніхто не збирається купляти. Як дитя, яке зависає маленьким трупиком на рукаві у почервонілої, аж пурпурової матері (не допомагають тональні креми — я таке не раз бачи­ла у супермаркетах, у відділі дитячих забавок). Не витримую і, аби струсити із себе оте надокучливе ревіння, з повним ро­том піни біжу його вимикати. І що? Потрібно запарити каву, поки кипить, бо як повернуся до лазнички, можна буде по­чинати все спочатку. Не ковтаючи слини, як клоун чи радше як скажений собака з білою піною навколо рота, насипаю кави у два горнятка. Спиняюся. Он як? Я не знаю, чи Юлька п’є каву, тільки-но продерши очі. Але мені вже все байдуже: я спізню­юся на роботу. Якщо їй щось буде не так, то вона цілий день матиме, аби це виправити і собі догодити.

За декілька хвилин я вмита-зачесана абияк, вбрана в джин­си і спортивного крою майку на довгий рукав. На столі — кава і білий сир, политий медом.

—     Як класно, — потягується у дверях Юлька, яка щойно вилізла з ліжка. — Ти вже все приготувала, — критично огля­дає стіл. — Як тобі це вдається?

—     У тім-то й річ, що не вдається, — буркаю у відповідь, бо мене відверто злять її спокій і щаслива усмішка на обличчі.

—     Перестань, — вмощується за столом, — не перебіль­шуй. — Береться за каву, наче це звичне для неї явище — снідати в моєму товаристві.

Я на ходу взуваю черевики, на ходу допиваю те, що зали­шилося на дні горнятка.

—     Ти що? До праці не йдеш? — Юлька.

—     Як то не йду? Що я, по-твоєму, роблю? — Мені все важче вдається стримувати в собі злість.

—     Не знаю, може, ти в магазин за хлібом. — Подруга наче не зауважує мого роздратування.

Це злить іще більше.

—     Ні, хліб є. У холодильнику.

—     То чому ти так вбрана, як за хлібом? Ти що, іншого одягу не маєш? Ти ж керівник проектної фірми… На тебе дивитимуть­ся і зважуватимуть, чи потрібний їм твій проект. У людини все має бути в гармонії — душа, зовнішність і те, що вона творить.

—     Юлько, а чому тоді в тебе не все в гармонії, якщо ти така мудра?! — я не стрималася. Розуміла, що Юлька має рацію, але визнавати цього не хотілося.

—     Тому, що не все так просто й однозначно… а ще… страшно, — тихо, ховаючи очі.

—     Чого ти боїшся?

—     Не знаю, це своєрідний, глибокий страх. Здається, він був у мені ще до того, як я народилась.

—     Таке можливо?

—     Думаю, можливо все. Так що, ти маєш інший одяг чи ні?

Кудись пропало моє роздратування, десь подівся поспіх. У кожного з нас свої страхи, свої переживання. Тільки в одно­го їх видно назовні, а в іншого вони глибоко-глибоко всере­дині. Навіть не знаю, що гірше…

Червоні колготи зі щільного капрону, до колін чорна сукен­ка з рукавом на три чверті довжини, невеличке в сіру ялинку пальто класичного крою, що сидить на мені як влите, чорна хустка з великими червоними рожами і зеленими листками, вигадливо загорнута декілька разів навколо шиї, і капелюшок. Елегантний, фетровий, ледве перекошений на один бік. Чорні високі чоботи без підборів. Чорні рукавички і малесенька спор­тивна торбинка через плече — це все-таки я.

—     Яка ти! — Юлька.

Я зашарілася. Ніхто не вмів так щиро виказувати своє за­хоплення чи розчарування, як вона, примудряючись при цьо­му залишатися абсолютно спокійною.

—     Тобі правда подобається? — Мені хотілося неодмінно ще раз почути оце: «Яка ти!»

—     Тобі правда подобається це чути? — перекривила вона мене. — Правда. Єдине, чого не розумію — чому ти завжди так не вбираєшся?

—     Тому що всі навколо звикнуть і не почую отого: «Яка ти!» А може, тому, що не хочу звертати на себе увагу…

—     Справді? — не вірить.

—     Не таким чином. Хочеться, аби сприймали тебе такою, як ти є… Не через вбрання, достаток чи його відсутність, не через розмір цицьок, а через те, що ти така… особлива.

—     Це не завжди виходить. У мене, наприклад, багато друзів і знайомих, але коли доходить до чогось серйознішого, то чоловіки хочуть отого, що зовні.

«І не тільки чоловіки», — подумала я про себе, тієї миті згадавши свої вчорашні відчуття і нереалізовані бажання.

— Ключ віддаси при нагоді. Наразі ти єдина, з ким ділю по­мешкання, — гірко всміхнулася я і зачинила двері своєї домівки.

Невеличке приміщення на другому поверсі неподалік від цен­тру — оце й увесь мій офіс. В основному трудилася сама, іноді запрошувала до співпраці конструктора. Ліцензія, яку видають приватним підприємцям, не давала можливості виконувати про­ектні роботи в повному обсязі, незважаючи на знання та вміння. День потонув у рутинній роботі, телефонних дзвінках, зустрічах, походах на об’єкти. Знайомі, які мене бачили в іншому вбранні, не віталися. Вони просто мене не впізнавали. Спочатку я на­магалася наздогнати, гукнути, а згодом змирилася, що на моє «Доброго дня» — заклопотаність чи занурення в себе.