363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Уже стемніло, коли замкнула офіс. Міркувала над тим, яким шляхом іти додому, аби траплялися найбільш освітлені вули­ці. Я не в тому віці, коли хочеться пригод. Раптом назустріч двоє колишніх співробітників. Петро, з яким ми починали, і Володя, котрий прийшов трохи згодом. Петро ледве на ногах тримається.

—     Хлопці, привіт! — вітаюся.

Безнадійно.

—     Петре, ти що, більше зі мною не знаєшся? — борюся за своє існування.

Чоловіки спинилися. Сфокусували погляди.

—     Мартуха! Ти?! — Петро, ледве ворочаючи язиком.

—     Я. А хто ж? — тішуся, що мене нарешті признали.

— Марто, ти… ти… справжня… — Петро намагається від­шукати серед алкогольних випарів властиве слово, — справ­жня… курва.

Ну от і маєш. А так гарно все починалося. Може, краще хай не впізнають?

— Він хотів висловити щире захоплення, Марто, — ви­правдовує його Володька, — вибач, ми сьогодні святкуємо вчорашній футбол.

— Нічого, я вас розумію, — чесно, бо відчайдушно нама­гаюся второпати, що ж таке коїться. Зі мною. З ними. Зі світом.

—     Ти нне те щооо куууррва як ккууррва… — пробує своє­рідно виразити захоплення моїм виглядом чоловік.

—     Так, так, я тебе розумію, — перебиваю, бо насправді боюся почути щось ще більш відверте, — це у твоїх устах по­винно звучати як найвищий ступінь похвали із серії «курва з клясою 1», — намагаюсь і я жартувати в заданій тональності.

—     О-о-о-о, точно, — заревів Петро і вдячно кинувся до мене, — в саме серце. Дай-но тебе обійму за це…

Я відсахнулася. Мимохіть. Мимоволі прискорила крок. Чи в інших усе буває по-іншому?

Уже три місяці працюю не покладаючи рук. Починаю розумі­ти, що сидіти за столом у когось за спиною, бачити всі недо­ліки, думати, що ти зробила б краще, — набагато простіше, ніж налагоджувати справу самій. Багато замовлень, купа роботи, але особливих фінансових звершень не видно. Поки що тільки аванси, жодного закінченого проекту. Гроші йдуть на комунальні послуги, оренду приміщення, поточні витрати. І ось, коли на фініші одне з найсерйозніших замовлень — торговельний центр у приміській зоні Львова, приходить лист зі структури, яка бореться зі злочинами у сфері торгівлі людьми. Я тоді необачно розсміялася. Мабуть, помилилися. Зателефонувала до друга-юриста, і ми хвацько, попиваючи каву, відписали листа, що, мовляв, хлопці, ви таки помили­лися, бо в мене все чемно і законно, а якщо вам таки по­трібний стан мого рахунку та решта внутрішніх документів,

1                      З клясою (діал.) — тут: висококласна.

то прошу послатися на закон, котрий такі дії з вашого боку передбачає.

Відповідь не забарилася. Мені зателефонували на номер мобільного телефону і запропонували зустрітися. Я погодила­ся, бо жодного гріха за собою не відчувала. Двоє молодих хлопців без усмішок на блідих обличчях та без особливих вступів і п’яти японських запитань ввічливості стали мені по­яснювати, які покарання передбачаються за порушення за­конів.

—     Вибачте, Василю Петровичу, — я звернулася до менш активного, — яке відношення архітектура має до торгівлі людьми?

Я й досі всміхалася, бо чекала, що ось хтось щось скаже, усі з того посміються, чоловіки вибачаться, що потурбували чесного підприємця, який справно сплачує податки, і ми тихо-мирно розійдемося. Та все було не так просто.

—     Між документами, які ви подавали для виготовлення лі­цензії, був лист, де засвідчено, що у вас працюють троє лю­дей, — впевнено провадив активніший, Сергій Миколайович.

—     Мабуть… — Я все ще не вірила, що це серйозно, і гото­ва була погодитися з усім, що молодики мені інкримінують, аби це непорозуміння закінчилося якомога швидше і його можна було забути, як страшний сон. — Але я робила все, що від мене вимагалося. Жодної самодіяльності…

—     Проте вам вдалося отримати ліцензію шляхом обману або ж ви приховали прибутки, які не оподаткували, — мляво, але чеканячи кожне слово, наче зачитуючи вирок, прорік Ва­силь Петрович, з якого я не зводила погляд.

Попри всю недоречність ситуації, попри страх, який почав буравити мою затишну серцевину та розростатися з некеро­ваною швидкістю від раптового усвідомлення того, що не все, виявляється, так просто, як мені видавалося, я з цікавістю розглядала по черзі обох чоловіків. Вони хоч і не набагато, але таки молодші за мене. Привабливими їх назвати важко, але й знайти якісь виразні недоліки непросто. Я навіть собі поду­мала, що якби один із другим хоч би раз усміхнулися, то ста­ли б схожими на пересічних обивателів нашого міста.