363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

У Сергія Миколайовича, як він із притиском представився зі всією серйозністю, на яку було здатне ще зовсім юне обличчя, котрого й щетина як слід не бралася, безіменний палець при­крашала тонесенька і трішки наче завелика обручка. (На виріст? Так у дитинстві сім’ї з незавидним достатком купують дітям одяг на кілька розмірів більший, аби заощадити. Чи схуд, бідолаш­ний?) Отже, є дружина. Усупереч обставинам я намагалася уяви­ти собі цю молоду особу, яка опинилася поряд із позбавленим усмішок чоловіком, котрий, глибоко і непохитно вірячи в те, що здійснює геройський учинок, захищаючи країну, місто, звину­вачував мене в усіх смертних гріхах. Яким же він може бути чоловіком, батьком, сином? Чи також ніколи не всміхається, чи таки, знявши личину героя, робиться простим мужчиною, сином селянина, і з притаманним простолюдинам темпераментом роз­повідає, як він упокорив жінку-архітекторку, що розгублено всміхалася, виструнчившись навпроти нього, наче на лінійці. Про вираз її очей, у яких бажання залагодити ситуацію ледве перекриває ненависть, що раз у раз з’являється в її погляді, але яку, зосередившись, усе-таки гасить. Яким був? Чи взагалі про роботу не розповідав. Навіщо це дружині? Чи так само, як за­кони, віддано захищав свідомість своєї другої половини від дрібних конфліктів, із яких складалася його місія?

Але що робив із прокльонами на свою адресу, якими так щедро з розпачу й безсилля жбурляли йому в спину підпри­ємці, змушені-таки віддати левову частку своїх заробітків? Ніс до кнайпи, де заливався дорогим алкоголем (міг собі це дозволити, адже таких, як він — одиниці, а підприємців, яким потрібно утримувати сім’ї, — сотні, навіть тисячі), увірував­ши, що це допоможе йому уникнути алкоголізму та цирозу печінки? Чи в борделі? Вишукані, гламурні, закритого типу, замасковані під сауни та спортивні комплекси? Чи думка, що він і справді викорінює зло, назавжди приросла до його сві­домості?

Я уявляла, як його дружина — невеличка тендітна білявка (бо як же інакше?) — молитовно склавши руки на грудях, виглядає щовечора з вікна свого коханого, який чомусь за­барився. Вона томиться від невідомого та губиться у здогадах, бо ж знає: її чоловік — герой, а якщо поки ні, то дуже-дуже швидко ним стане, адже він такий серйозний і цілеспрямова­ний… На плиті стоїть зварений борщ на свинячих ребрах, заправлений півлітрою домашньої сметани (теща передала), а в мисці на столі готові вареники. І тільки-но Сергій на по­ріг — вона їх закине ще раз в окріп — і за мить будуть як свіжі. Молода дружина добре готує, бо там, звідки вони обоє родом, усі все вміють робити — такі закони виживання.

Вона вдячна Сергію, — своєму колишньому сусідові, — що забрав її з того села, куди автобус ходить аж два рази на тиждень, як тільки-но сам у люди, чи то пак у герої, вибився, і через три роки наполегливої праці отримав службову квар­тиру. Але це поки що… Я уявляла, як, поївши, мовчки встане, витре кухонним рушником рота, бо так робив його батько, і рушить до спальні. Дівчина віддано подріботить за ним слі­дом. Так само мовчки, не знімаючи з неї нічної сорочки, рвуч­ко ввійде в неї, та за якусь коротку мить зм’якне і, повернув­шись на бік, тихенько засопе. Вона ще кілька хвилин полежить без руху, зачекає, аби він добре заснув, піде на кухню змивати начиння… Це все ж краще, ніж чекати раз на тиждень маши­ну з хлібом.

—     Мабуть, ви щось неправильно зрозуміли, — я намага­лася виправдати і побороти раптову неприязнь до Сергія Ми­колайовича (може, за те, що так холодно повівся з молодою дружиною). — Ці люди не могли в мене працювати, бо не було ліцензії, я ж тільки документи на неї подавала…

Намагалася все пояснити і логічно розставити на свої місця. Щиро вірила, що коли мені це вдасться, вони нарешті схаме­нуться, і навіть якщо й не попросять вибачення, то все одно підуть геть.

— Хай так, але ж ви про це написали в довідці, — стояв на своєму Василь Петрович.

—     Можливо, і написала, бо без тієї довідки мені б не ви­дали ліцензію, — мало не плачу.

—     От бачите, самі визнаєте, що подали неправдиві свідчен­ня, — задоволено.

—     А як, по-вашому, я мала ту кляту ліцензію отримати? — починаю обурюватися.

—     Нам байдуже як. Це не наша справа. Ми свого пиль­нуємо…

— Аби я людьми не торгувала? — нечемно перебиваю їх, бо розумію, що тут жодна тактика безсила.

—     Так, — цілком серйозно, — і це в тому числі.

— Але ж ця довідка — це винахід місцевої влади, цього документа немає в переліку, затвердженому міністерством, — хапаюся за останню рятівну соломинку.

—     Ось у міністерстві і з’ясовуйте, а поки що просимо вас по-доброму надати все, що ми просили. Інакше… — Сергій Миколайович багатозначно звів брови догори.

Відчайдушно намацую твердий ґрунт під ногами, який рап­том кудись подівся. Збираю докупи весь здоровий глузд, аби второпати, що ж насправді відбувається. На кожному кроці торочать, що ми однією ногою в Євросоюзі, а тут два молоди­ки, які ще вчора бавилися дерев’яними іграшками на глиняній долівці, звинувачують мене не аби в чому, а в торгівлі людьми.