363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

І пам’ятаю, з якою неприхованою нехіттю, приправленою легкою відразою й огидою, поверталися чоловіки до своїх жінок — обважнілих, озлоблених на себе і світ, з обвислими обличчям, цицьками, зі спаленим хімічною завивкою, одна­ковим у всіх волоссям, в однаковому мішкуватому вбранні. А вони ж іще зовсім молоді, а в них ціле життя попереду… І ловила я тоді оті по-змовницьки примружені погляди, якими чоловіки перекидалися, згадуючи побачене. І до болю в грудях хотілося, аби й мене колись проводжали такими поглядами і довго ще по тому згадували-катуляли 1 ті спогади один до одного, наче пасуючи м’яча, у суто чоловічій грі для вибраних.

Замкнуте коло виходить. Чоловіки, думаючи, що виконують подружній обов’язок, швиденько злягаються і засинають. Жін­ка, яка ще й як слід не налаштувалася на романтичну хвилю, не відійшла від традиційних зварити-купити-попрати-помити, вже чує тихеньке посопування в себе на плечі, дивується і справедливо обурюється. Отоді й починаються, мабуть, сірі будні. Уся жага, ніжність, недоотримане тепло, недоотриманий оргазм застигають. І з м’якого, чуттєвого, пластичного мате­ріалу робиться тверда, сіра, зашкарубла маса, яку все важче і важче розігріти, яку все важче і важче розбурхати і добрати­ся до серцевини. Ця маса втрачає свої веселкові барви, ро­биться перманентно сірого кольору. На неї одразу насідають спочатку кілька, а невдовзі уже й декілька зайвих кілограмів, і вони перетворюють жінку на щось велике, непривабливе, позбавлене кольору. Жінка не бачить, заради чого старатися і зберігати свою неповторність (бо нас чомусь не вчили, що в першу чергу для себе самої, коханої), котиться все нижче і нижче, стаючи все важчою і важчою. Чоловік натомість, роз­глядаючи жінчину сірість у ліжку, забирає її собі до голови. І вже нічого його не тішить. Він уже не поспішає додому — бо пощо туди йти, коли там сіро? — і поволеньки назбирує й сво­їх декілька зайвих кілограмів.

Отак і живуть: вона — із сірою озлобленістю на курв, а він — з ілюзією, що може з тою курвою бути. Отак живуть

1              Катуляти (діал.) — котити щось, переважно кругле.

і породжують ще більшу сірість — возз’єднану. І крізь ту об’єднаність не приходить їм до голови думка, що бути у всьо­му успішною — не значить бути курвою, і щоби бути в усьому успішною, хвилини й двадцяти секунд замало. Якби мене хто спитав скільки, сказала б — якнайменше дві доби поспіль…

—         Юлько, ти все знаєш. Чому так виходить, що одні жінки оргазм отримують щоразу, а інші про нього тільки мріють? — намагаюся розставити всі крапки над «і».

Ми повертаємося додому після драми «Вибрик» угорсько­го режисера Петера Гардоша, де один хлопчик під схвальні вигуки інших зарізав свого однокласника в католицькій школі. Падає дощ, який разом із фільмом наче змиває бруд і маски. Хочеться говорити правду — або ж мовчати. В ім’я хлопчика, що загинув, чи як?

—     А що в тебе?

—     Та так, раз через раз… Через багато разів… — Брехати не хочеться.

Кортить знати, а як же в Юльки, але не смію. Це занадто інтимне, аби спитати.

—     У мене ще гірше. Ніколи.

—     Зовсім? — Я вдячна їй за відвертість.

—     Ні. Коли мастурбую, то маю, а от коли з чоловіками, то ні… — кудись відлітає.

—     Нічого дивного. Недавно у Михайлини Вислоцької в «Мис­тецтві любові» знайшла, що нас таких сімдесят відсотків, що отримують оргазм, мастурбуючи. Американські сексологи вважають це нормою. То ти через це?

—     І через це також. Ти про чоловіків?

—     Так.

—     Не хочеться вдавати і не хочеться щоразу розчаровува­тись… — Пауза. — А коли з чоловіком, то добре?

—     Так.

—     Це можна якось змінити? — наче між іншим.

Якби я не замислювалася про те саме, то, мабуть, не зро­зуміла б, про що вона.

—     Так. Полячка радить певні вправи та пози й запевняє, що успіх приходить неодмінно. До одних уже через два тижні, до інших — за пару місяців…

—     Ти пробувала?

—     Ні. Для цього потрібний партнер. Такий, що захоче тобі допомогти…

—     Пробач, — зірвалося їй з уст.

—     Нічого. — Я не ображалася. Бо що, коли це правда й ти таки залежиш від доброї волі чоловіка?

—     Не гнівайся, — вона всміхалася, — але, здається, у тебе це не вперше.

—     Не розумію… — Я, трохи розгублено, бо й справді не розуміла.

—     Ти ж саме через відсутність партнера покинула танцю­вальний гурток. Пам’ятаєш?.. — спинилася.

Їй будь-що хотілося, аби я згадала.

—     Звичайно. — Таке не забувається. Натхненна телепере­дачею «Танці з зірками», я, мов одержима, відпрацьовувала усілякі там па, розкладаючи їх на чверті, півчверті й одні вось­мі. А коли їх усі потрібно було з’єднати докупи, аби нарешті спробувати себе в запальному ритмі румби чи романтичному вальсі, виявилося, що я не маю партнера. Покинула гурток, так і не відчувши впевнене стегно партнера межи своїх ніг, його міцні і знаючі обійми. Ні для кого не є таємницею, що від партнера залежить успіх виступу…

Я поринула у танцювальні спогади і забула про Юльку.

—     Марто, з тобою все гаразд? — Юлька.

—     А-а-а, так. Як тобі вдалось це порівняти, ти ж не…