363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Можливо, саме ці два слова і стали кодом до мого гаманця. Сильна річ одразу асоціювалася з моїми улюбленими пись­менниками, як-от Гарсія Маркес, Макс Фріш, Мілан Кундера, Анні Ерно, Хуліо Кортасар та багато інших. Купила. Прочитала. Гарно, проте залишилася незадоволеною. Автор якось надто вже передбачувано і по-чоловічому описав ті моменти, коли жінка вважає себе привабливою. Розчарував і фінал книжки. Здалося, що так можуть закінчувати лише поляки.

Сама собою спала на думку раніше прочитана монографія Михайлини Вислоцької. Вона пише про те, що необхідно доклас­ти максимум зусиль, аби секс у подружньому житті був вдалим. Від цього залежить гармонія стосунків і психологічний клімат у родині. Лікарка описує ситуацію, коли жінка, яка вміє отриму­вати оргазми, перестає їх потребувати в доволі ранньому віці, від чого ігнорує та уникає виконання так званих подружніх обов’язків. Вислоцька попереджає, що вона, властиво, не закликає до розі­рвання зв’язку, а от що порадити — не знає. Хіба терпіння…

Я вже й забула, що цю книжку читала, аж раптом мені за­кортіло побачити чоловіка, який спромігся б жити з дружиною, котра любить іншого, що з жалю чи ще якихось інших, вголос не промовлених цінностей, погоджувався на таке співіснуван­ня. Захотілося зазирнути в очі того, хто вмів би лягати до ліжка з жінкою, у фантазіях і мріях котрої інший. На того, хто б так легко зрадив любов і відпустив ту, котру полюбив. Або це не любов? Тоді навіщо писати про це книжку?

Роздача автографів відбувалася в Палаці мистецтв на вулиці Коперника. Поволі, скуповуючи підряд усе, що мене приваб­лювало, наближаюся до того місця, де вже за кілька хвилин з’явиться герой. Ледве протискаюся в кінець черги, хвіст якої загорнувся дивакуватим зигзагоподібним змієм зі штивною головою. Добровольці, взявшись за руки, вишикували живий коридор, аби ніхто не ліз без черги. Задуха і штовханина зму­шують мене ще раз переглянути свої бажання. Чи справді мені необхідно його побачити? Щось усередині мене волає, що так. Доведеться собі догодити. Та й, зрештою, не можу знехтувати нагоду бодай торкнутися до такого відомого чоловіка, при згад­ці про якого в людей світяться очі.

Страшенно тісно, і я мимоволі притискаю до себе торбинку з гаманцем і гору книжок, які каменем відтягують донизу руки. У ніздрі вривається сперте повітря. Чим ближче підбираюся разом із потоком, що поволеньки, але все-таки рухається до організованого волонтерами коридору, тиснява робиться не те що більш інтимною, а навіть брутальною. Я не пригадую, коли востаннє на такій непристойно близькій відстані стояла від чужих, незнайомих мені людей. Попереду — якась огряд­на жіночка, праворуч — високий, довготелесий хлопчина. Запахи розігрітих від близькості та духоти тіл зливаються в один-єдиний нудотний дух, який неможливо ні вдихнути, ні не вдихнути. Намагаюся затримувати віддих якнайдовше.

Раптом, у ту мить, коли я вже наближалася до фінішної прямої, відчуваю, що якимось чином маса людських тіл ви­давлює мене, наче фурункул, з тіла зигзагоподібної змії.

— Прошу, не витискайте мене, — скиглю я в чужі спини, — я ж удруге не наважусь вистояти в довжелезній черзі. Прошу, впустіть мене… — Мало не плачу.

І я б таки розплакалася: від образи, від безпорадності, від необхідності героїні Вишневського жити з нелюбим чолові­ком, бо автор виявився поляком і так каже його релігійне виховання. Розревілася б од усього того, що накипіло за останній час, якби не міцна рука, яка впевнено підхопила мене за талію і ввела, наче ін’єкцію, в тіло змієподібної чер­ги. З подиву я навіть думки розгубила. Піднімаю погляд і ні­мію. Такі глибокі в нього очі. Обережно, при цьому переко­нуючись, що убезпечив від випадання з черги, відпускає мене зі своїх обіймів.

—     Уже все гаразд? Плакати не будете? — сміється.

Отак запросто. До незнайомої людини, себто до мене. Ми­моволі також усміхаюся. Невже так буває?

—     Так. Ні, — відповідаю по черзі на його запитання.

—     А ви небагатослівна, — зауважує.

—     Втратила дар мови від вашого вчинку, — мимоволі ко­кетую.

—     Справді? — наче нічого не сталося.

—     Умгу, — ствердно киваю головою, бо чомусь найбільше хочеться, аби він повірив.

Черга якось деформується, і я опиняюся далеко позаду свого рятівника. Ще якийсь час бачу його спину, але, закло­потана штовханиною, що ні на мить не припиняється, гублю з поля зору. Це ж треба. Намагаюся пригадати хоч якісь дета­лі його зовнішності. Вік, зріст, у що вбраний. Але пам’ятаю лише його погляд. Глибокий, проникливий, що зазирнув у саму душу, скаламутивши давні мрії. І ще… запах. Терпкий, солодкий і трохи різкий. Чоловічий.