363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

—     Ти нормальний чоловік, Олегу. З тебе будуть люди. Мені потрібний правонаступник. Біля моєї доньки завжди вшивалась одна погань. Ти єдиний вигідно вирізняєшся на їхньому фоні, — провадив чоловік, як зазвичай, насупивши густі брови.

Він мені подобався. Упевнений, мовчазний. Одразу видно, що цей чоловік знає, що робить, і слів на вітер не кидає. Попри те, що належав до номенклатури, яку годилося б осуджувати, нагадував мені вольових героїв Джека Лондона. Я не знав, до чого він хилить, але був упевнений: хай би що запропонував, ця пропозиція буде вигідною.

Я мовчав, тож він продовжив:

—     Пропоную тобі руку моєї доньки.

Я не встиг здивуватися, а він провадив далі:

—     Весілля гучного не буде. Не те, що немає коштів, — не­доцільно. Краще цю суму я тобі дам як стартовий капітал.

Цей чоловік навіть не припускав, що я відмовлюся. І він таки був правий.

—     Згода. А як же ваша донька? Між нами наче нічого та­кого особливого й нема… — Хотів бути чесним.

—     Знаю. Спасибі, що спитав. Вона згодна. Думаєш, легко відмовитися від усього, що дає дівчинці моя прихильність? — усміхнувся.

Знав, що для залежних немає жодних аргументів. Так ми й побралися. Попри свою звичку йти в ногу з модою, моя дружина доволі розумна і мила. Я б навіть не жалівся, якби не одне «але»… Ми вже дев’ятнадцять років у шлюбі, а вона й не згадує про дитину. Каже, це зіпсує їй фігуру. Коли ж я апелюю до здорового глузду і наводжу як приклад її матір, то вона тільки відмахується. «А знаєш, яких зусиль коштувало їй зно­ву стати стрункою? А груди вона таки не врятувала. Довелося вставляти імплантанти. Тобі ж подобаються мої груди?» — сміялася вона, оголюючи воістину досконалі перса, і ластила­ся, мов мала дитина. Я поступався.

Я застигла з ножем, занесеним над шматком печінки.

—     Пробач за деталі. Ти ж сама просила. Смакує?

Мусила кивнути і все-таки наважилася порушити компози­цію, створену місцевим кухарем. Кілька нарізаних тонкими скиб­ками шматків печінки лежали, акуратно складені краєчком на краєчок. Покладена поверх них, запаморочливий запах щедро випромінювала цибуля, і аж на самому вершечку — два кру­жальця великого, без серцевини, яблука. Тут же дві четвертин­ки вареного яйця, оливка і плястерок 1 червоного помідора.

Овва! Такої ніжної, соковитої печінки я зроду не їла.

—     Чи можна запитати рецепт? — вирвалося в мене, коли поглинала наступний шматок.

—     Справді так смачно чи дражнишся?

—     Справді.

—     Тоді, думаю, можна.

Олег відкликав офіціанта вбік, щось шепнув йому, і за де­кілька хвилин до нас вийшов шеф-кухар ресторану.

—     Страшенно дякую! Було надзвичайно смачно. Вечеря перекрила всі мої негаразди за цілий день, — випалила я ско­ромовкою.

—     Справді? — Чоловік у білому ковпаку і такому ж фарту­ху наче зніяковів.

—     Як ви це готуєте? — Я хотіла знати ту єдину таємницю, що робить печінку такою м’якою.

—     Зазвичай ми не ділимося рецептами… — продовжуючи ніяковіти, почав було кухар, але, підбадьорений заспокійливим жестом розкритої долоні Олега, що, мабуть, мав би означати, що його старання будуть винагороджені, продовжив: — Основ­на таємниця в тому, щоби печінку, поки вона не готова, не солити. Коли ж вона майже готова, залити білим сухим вином. Цибулю і яблуко можна готувати поряд із печінкою.

1              Плястерок (діал.) — пластинка.

—     Он як! — радісно вигукнула я. — Неодмінно спробую.

Я проводжала очима шеф-кухаря, як почула сказане зо­всім-зовсім близько:

—     А я неодмінно скуштую.

Спочатку похолола. Згодом стерпла. Ще за мить дивне тепло розлилося тілом і чомусь зосередилося внизу живота, у самому лоні. Видалося, що я навіть відчуваю, як воложію, як набухає моя плоть. Як від очікування якогось дива прискорено, наче налякана лань, б’ється моє серце. Мені вартувало значних зусиль, аби не пригорнутися до цього майже незнайомого чоловіка, що за якусь годину-дві став чи не найріднішим у мо­єму житті.

—     З тобою так затишно, — ледве проговорила я.

—     Так. Я знаю. Мені дуже шкода, що я не можу тобі цього запропонувати, — так само тихо.

—     На що ж ти розраховував? — не могла надивуватись я з його відвертості.

Вона мене приголомшувала, обеззброювала… збуджувала.

—     Ні на що. Я ні на що не розраховував. Просто відчув, що поряд із тобою буде добре. Хотів спробувати, як то.

—     Але ж ти казав, що тобі добре з дружиною… — Я гото­ва була обуритися. Здається, він заплутався.

—     Так. Добре. Але вона як була, так і залишилася чужою. А ти… рідна.

Отакої. Мої слова. Мої відчуття. Невже й справді таке буває?

Олег відвіз мене додому і, прощаючись, простягнув візитну картку.

—     Подзвони, коли схочеш… поговорити.

Так гірко давно мені не було. Навіщо цей чоловік з’явився в моєму житті? Чому знову я маю відповідати за те, чи стосун­ки матимуть розвиток, чи ні? Чому я повинна брати на себе відповідальність за чужу сім’ю? Що за така слабкість у сильних чоловіків?