363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

—     Привіт. Ти хотіла… поговорити? — спокійно, наче нічо­го не сталося.

—     Так… ні… — Не хотілося обманювати, але й правду казати не було бажання.

Навіщо вона йому? Навіщо, якщо є я, така близька і рідна? І хоч відчуття зріднілості трохи зблідло під впливом виробни­чих клопотів, не вивітрювалося з голови.

— Ти також це відчуваєш? — якось раптом тихо і наче трохи засмучено.

—     Що?

У горлі пересохло, між ногами зробилося мокро. Забракло кисню і стало раптом холодно. Дрібний трем не давав говорити.

—     Оту зріднілість… Думаєш, може отак виникнути лише через добу після знайомства?

—     Не знаю. Зі мною таке вперше, — визнала я.

—     Зі мною також. Ти голодна?

—     Так.

Я не хотіла їсти, але чи могла знехтувати нагодою побачити Олега? Ні.

Та ж вулиця. Той же готель «Купава». Порожньо. Відвідува­чів нема. Враження, що викупив ресторан умисно для того, аби побути вдвох, щоб ніхто не заважав насолоджуватися близькістю. Своєрідне відчуття: лише за декілька хвилин із велелюдного центру потрапити в абсолютно іншу атмосферу, де час сповільнює свій плин і тече густо і солодко, наче свіжо­зібраний мед. Мимоволі потрапляєш під дію тих лінивих і млосних хвилин, забуваєш, що за скляними дверима інше життя, інший ритм.

—     Не міг заснути. Думав про тебе.

—     Я також…

—     Про що саме ти думала?

Нахиляється близько-близько, і я чую його запах. Він про­сочується в мене, заповнює кожну щілинку, кожну виїмку і зморшку. Розумію, що не потребую більше нічого у світі, крім як дихати і вдихати його…

—     Не скажу.

Надіялася, що не зауважить жоржин, які розцвіли на об­личчі.

—     Можливо, ми думали про одне і те ж? — пробує витягти з мене очевидне.

Я не піддаюся. Мені страшенно хочеться, аби він зізнався першим.

—     А ти… ти про що думав? — неввічливо відповідаю за­питанням на запитання.

—     Думав про тебе і про дружину. Про те, що рано чи піз­но доведеться про все розповісти. Думав про те, що вона стала мені близькою більше, ніж до цього часу мислив. Та­кож про те, що не хотів би її ранити. Вона того не вартує. Вона хороша…

Ого. Я виявилася не готовою до такого монологу. Усе, що завгодно, тільки не сповідь. У нас іще навіть не було близь­кості. Ми навіть не переспали одне із одним, а я вже посвяче­на у всі інтимні подробиці їхнього спільного життя. Хіба так виглядає романтика? Ні, це геть не схоже на те, що відчувала вчора я. Його слова наче викидають мене на берег могутньою хвилею. Я не хочу на берег. Хочу в море, хочу до води. Хочу гойдатися до запаморочення на хвилях чуттєвості, хочу насо­лоди, тепла, ніжності, відчуття захистку, хочу… Буквально мить — і я таки оговтуюся. Його запах — такий рідний, збуд­ливий, зболілий — тримає мене поруч, мов прирученого цу­цика на мотузку, який, попри те, що господар його насварив, усе одно виляє хвостиком і віддано заглядає в очі…

—     А без цього не можна?

—     Ні.

—     А може, зробимо вигляд, що нас не існує, що це така випадковість, яка буде тривати рівно стільки, скільки буде…

—     …і ніхто не робитиме спроби її продовжити, якщо вона минеться?

—     Умгу.

—     Не можна.

—     Але ж чому? Від цього ніхто не постраждає. Твоя дру­жина й не знатиме, що я є у тебе, он скільки сімей так живе… Я… я так мало проситиму…

— Знаю. Але інші мене не цікавлять. Я себе знаю. Я так не зможу, не дам собі ради. Нащо я тобі такий… безпорадний? — усміхнувся. Гірко.

А мені наче хто шаблюку встромив у самісіньке черево. Аж по саме руків’я. Ще й обернув навколо осі для певності. У реальнос­ті я мала б захитатися й упасти замертво на стіл, та не впала. Намагалася врятувати себе, що незворотно йшла на дно з отим ледве знайомим чоловіком, з яким навіть близькості не було.

—     Думаєш, дасться щось зробити?

Не вірю, але все ж питаю, бо ж усяке в житті буває.

—     Ні. Не дасться.

Буває, але, мабуть, не зі мною.

—     Тоді що?

—     У нас лише два варіанти. Й обидва погані, — всміхнувся. Гірко.

А мені наче хтось іще раз обернув шаблюку. Навколо осі.

Навіть не питаю. Мовчки дивлюся на нього і не знаю, чого хочу насправді: аби сказав про те, що думає, чи воліла б ніко­ли про це не знати.

— Перший — це… розійтися, так і не зійшовшись. А ін­ший — ступити на стежку болю обом свідомо… — таки сказав.

Мабуть, геть усі нутрощі намотані на шаблюку, бо не від­чуваю нічого, крім пустки. Який гул. І… холодно. Я й сама про все знала. Знала ще вчора, як довіз мене до будинку, та ні, ще раніше, тільки-но відчула його руку на талії…

Коли таке бачила в кіно, то дивувалася мужності героїв, які, так і не спізнавши одне одного, старіли поряд з іншими і по­мирали, сховавши на грудях отой нерозквітлий паросток любо­ві. Пам’ятаю, питала себе: а як би вчинила я? Як мав повестися той, через кого втрачений сон і кому насправді належить душа? Не знала, що життя дасть можливість спробувати…

—     І що ти вибрав?

Це я так бовкнула. Хотіла пожартувати. Але з того, як за­ціпенів, як ураз загострилися його риси, як зчужів умить по­гляд, збагнула — він таки зробив вибір.

—     Ти ж вибрав? — підсвідомо атакувала я, намагалася заперечити очевидне.