Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Всміхаюся, хоч і не мала б. А що б мала робити? Згадати йому геть усі виплакані ночі, невиправдані надії, втрачені ілю­зії, його руки, яких не спізнала, очі, у яких потонула і втопила свою душу? Згадати дружину, яка чомусь у нього є?

Так багато думок — і жодної не годна впіймати. Раптом робиться дуже тихо. Ловлю себе на тім, що починаю радіти. Без жодної команди, без усякого на те права, без ніякої при­чини. Вкриваюся липким потом. Тремчу. Робиться страшно і зимно. Ні, таки спочатку зимно, а згодом страшно… А раптом даремно? А раптом дзвонить, бо щось забув і хоче, аби я йому повернула? Але що можна забути, знаючи людину два дні? Що такого, щоб телефонувати через два тижні по тому, як…

—     Ти щось хотів?

Намагаюся випередити події. Намагаюся передбачити найгірше, аби бути готовою прийняти удар. Намагаюся бути мужньою.

Рука тремтить і мушу стримувати той дрож іншою. Тепер тримаюся за слухавку обома руками, наче та може вирватися й побігти, втекти.

—     Так. А ти хіба ні?

Що це? Він пробує пожартувати? Пробує мене розвесе­лити? У такому разі мені вже смішно. До болю… до блю­воти…

—     Я…

Ніяк не насмілюся випустити того одного-єдиного слова-птаха, яке неодмінно досягне цілі і передасть увесь мій біль, настояний на любові.

—     …не можу без тебе, — видихнув, наче продовжив мене недоказану.

Полетіли. Слова, думки, мрії, надії здійнялися, мов напо­лохані пострілом голуби, і полетіли… До нього.

—     Я також… не можу… без тебе не можу… ніяк…

—     Ти не проти, якщо я приїду?

—     Вже? — замість згоди.

—     Ні, — чую, всміхнувся, — за годину-півтори. Мушу за­кінчити дещо, бо ж не сподівався…

—     Що я погоджусь?

—     Що відповіси на дзвінок.

—     Аж так?

Розгубилася. Раптом усе навколо втратило значення, вагу. Він є, він розмовляє зі мною, йому також болить.

—     Угу. Думав, що не захочеш навіть чути після того, як таке з тобою вчинив.

—     Яке таке?

Звідки він знає, як мені? Я ж ні півсловом не обмовилася про те, що відчувала до нього. Чи то була не фантазія?

—     Зранив, обманув, — рубано, коротко, наче давно все продумав, потяв на шматки, а тепер позбувався, як позбува­ються, викидаючи в океан, почленованого на кавалки тіла…

—     Але ж ти нічого не обіцяв…

Дивно. Моторошно. Незатишно. Що це? Гіпервідповідаль­ність, бажання завдати самому собі болю чи саме ті почуття, що народжуються, незважаючи ні на що?

—     Тим паче.

Тих півтори години, що передували нашій зустрічі, достат­ньо було для того, аби нашвидкуруч прибрати в помешканні і сяк-так дати лад своїй душі. Але той порядок — і в квартирі, і в мені, — то тільки так, про людське око. Відчинив би хтось дверцята до шафи, то на нього б негайно вивалився весь її вміст. Зі мною не краще. Єдине, що дверцят не маю, тож коли саме все вивалиться, не знаю.

Літаю з кімнати в кімнату, наче виросли крила. Не знаю, куди себе подіти. Хочу його здивувати. У чому є вилітаю в магазин і купую півкілограма печінки. Яблука і цибуля в мене є. На гарнір салат із маринованими креветками. Це все має бути не гірше, ніж від шеф-кухаря «Купави». Боженько, яка ж я голодна! За­стрягаю на кухні. Хочеться приготувати щось виняткове. Усе плавно вкладається на великій пательні, заливається вином і рівномірно шкварчить, радуючи вухо. О! Пахне чудово…

Дзвінок. Це він! Лечу. Спиняюся. Біжу. Знову спиняюся. Знову йду. Такою довгою дорога до дверей не була ще ніколи. Ноги наче ватяні. Тіло зрадливо тремтить. У роті пересохло.

—     Привіт… — Тихо-тихо.

Не пригадую, як опинилася в його обіймах, як тулилася до його грудей, як вдихала такий забутий і такий рідний запах, як сльози самі полилися струмком. Розбурханим, спантеличе­ним, синім. От і дверцят не потрібно: весь відчай, всенька туга викотилася на поверхню. Знала, що намарно намагатися стри­матись, то й не силувалася.

Не пригадую, як підхопив на руки, як одірвав од землі і по­ніс. Як поклав на ліжко, як сів на підлогу поруч, як гладив, пестив, наче малу дитину, як щомиті нахилявся, аби поцілува­ти, аби засвідчити свою турботу, любов, присутність. Не при­гадую як… заснула.

—     Та-ак, а що в нас смачненького? — усміхається.

Сидів поруч на ліжку і гладив моє волосся.

—     Ти голодний? — Я поволеньки приходжу до тями.

—     Печінка з яблуками по-«купавськи»? — сміється.

—     Ти знаєш? Звідки?

—     Ти ж обіцяла приготувати, а я обіцяв спробувати.

—     Ти пам’ятаєш…

—     Я все пам’ятаю… навіть…

—     …того, що не було…

—     Справді, — здивовано. — А ти звідки знаєш?

—     Я також.

Він залишився до ранку. Я нічого не розпитувала, він нічо­го не пояснював. Залишився і все. Це була найніжніша ніч у моєму житті. Це була перша ніч, де я грала сама себе, а поруч був той, кого намріяла. Достоту з таким свіжим запахом ско­шеної трави, з таким пружним і уважним тілом, з міцними і делікатними руками, з вустами, повними пристрасті і жаги, як у моїх фантазіях…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Репродуктор
Репродуктор

Неизвестно, осталось ли что живое за границами Федерации, но из Репродуктора говорят: если и осталось, то ничего хорошего.Непонятно, замышляют ли живущие по соседству медведи переворот, но в вечерних новостях советуют строить медвежьи ямы.И главное: сообщают, что Староста лично накажет руководство Департамента подарков, а тут уж все сходятся — давно пора!Захаров рассказывает о постапокалиптической реальности, в которой некая Федерация, которая вовсе и не федерация, остаётся в полной изоляции после таинственного катаклизма, и люди даже не знают, выжил ли весь остальной мир или провалился к чёрту. Тем не менее, в этой Федерации яростно ищут агентов и врагов, там царят довольно экстравагантные нравы и представления о добре и зле. Людям приходится сосуществовать с научившимися говорить медведями. Один из них даже ведёт аналитическую программу на главном медиаканале. Жизнь в замкнутой чиновничьей реальности, жизнь с постоянно орущим Репродуктором правильных идей, жизнь с говорящими медведями — всё это Захаров придумал и написал еще в 2006 году, но отредактировал только сейчас.

Дмитрий Захаров , Дмитрий Сергеевич Захаров

Проза / Проза / Постапокалипсис / Современная проза