Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Ще тоді, коли прокинулася в його обіймах і відчула себе найщасливішою жінкою на світі, коли готувала нам обом каву, коли чула, як, миючись, мугикає в лазничці, коли разом, усміх­нені і щасливі, виходили з дому, розуміла: добровільно ступа­ла на ту другу стезю, повну тепла і болю, ніжності і туги, лю­бові та безнадії.

Олег усіляко намагався дати мені відчути, що я в нього єдина, кохана. Правда, він приходив лише тоді, коли міг, зате іноді залишався на тиждень, а то й два. Не знаю, що говорив дружині і чи вона знала про наші стосунки, але він про це жодним словом не обмовився. Я зловила себе на думці, що якби він не сказав, що одружений, то я б із його поведінки про це не здогадалася. Жодного разу ні словом, ані жестом не виказав себе. Я була за це йому безмежно вдячна і прагнула виконувати будь-які його забаганки…

У нього їх було небагато, але ті, що були, змушували мене ніяковіти.

Якось він попросив мене заплести косички. Я з готовністю погодилася, бо з ними нагадувала саму себе в садочку і пер­ших класах школи. У мене не надто довге волосся, але дві невеличкі кіски таки вдалося залагодити. Поки я крутилася перед дзеркалом, кривлячи всілякі мармизи, наче мале дів­чисько, якому б така зачіска найбільше пасувала, Олег якось раптово принишк. Перестав розмовляти, відповідати на мої запитання. Перестав усміхатися.

—     Агов! — пробую привести до тями.

Не озивається. Може, серце?.. Усе ж таки вік…

—     Ти така гарна…

Від несподіванки шаріюся.

—     Ніяковість тобі личить… Зашарівшись, ти стала ще гар­нішою. — Не відриває очей. — Іди-но сюди, дівчисько…

Не чекаючи, поки я відреагую на його слова, підійшов сам. Із неприхованим задоволенням і насолодою почав роз­глядати мою невигадливу зачіску, час від часу торкаючись її руками. Самими пучками. Олег виразно хвилювався. Ди­хання стало глибшим і хаотичним. Погляд зробився незря­чим. Його наче хто підмінив. Почав тремтіти, мовби перед ним — сокровенна мрія, і вмить зробився неймовірно ніж­ним і розгубленим. З упевненого в собі чоловіка перетво­рився на стривоженого новизною відчуттів підлітка. Мимо­волі на думку спав роман «Лоліта» Набокова. Не може бути, аби сюжети, виписані в романах, переходили в життя! Бо книжка книжкою, а життя життям, де я — жива, реальна, з крові й плоті. Зі своїми банальними бажаннями мати чо­ловіка, сім’ю…

Якщо досі все хоч якось, хоч абияк, але було поскладано в голові, то зараз, коли побачила Олега такого зміненого, по­глинутого власними візіями та думками, у мені знову все пере­вернулося з ніг на голову. Я так не хочу — на голову. Досить того, що я не годна збагнути. Навіть якщо я не мала на деякі події впливу або не погоджувалася з ними, то вони були зро­зумілими. А зараз мені просто страшно.

Здавалося, я б могла про це сказати, могла б нагадати про себе, вивівши з його заглиблення, але не посміла — таким щасливим він був. Та й, зрештою, що він мені зробить? Я ж не цнотливе дівчисько, яке можна позбавити честі…

Він довго цілував мою шию, занурюючись носом у волосся. Вдихав на повні груди запах парфумів, якими себе оздобила, і голосно, не криючи вдоволення, видихав. Чулася-таки трохи ніяково, бо наче про мене забув. Ніби досить було йому мого тіла, яким міг безборонно втішатися. Здавалося, він про це також знає, бо в його сповільнених і насичених надлишком часу рухах струменіла вдячність. Бережно, як мале дитя, бере мене на руки і вкладає до ліжка. Дивиться і всміхається. Ди­виться новим, невідомим мені поглядом. Наче вперше бачить. З якимось раптом проявленим захопленням розглядає моє тіло, кожен його закуток, кожен клаптик, кожну западинку. Ледве чутно проводить по ньому пальцями. Пучками, долоня­ми. Наче перевіряє його на щось, тільки йому відоме.

У голові народжується безліч думок, безглуздіших одна за одну. Боюся спинитися на одній із них, бо жодна не тішить. Оскільки не готова розділити його захоплення моїм тілом, бо ж воно найзвичайнісіньке, навіть якщо й непогано збудоване, починаю подумки (очі-бо заплющені) блукати слідом за його пальцями. Стегна. Спочатку мандрує від коліна догори, назад і знову догори, та наче мимоволі спускається досередини, до чуттєвого їх боку. Тепер, коли так прискіпливо вивчає моє тіло, і я починаю зауважувати безліч його недоліків. Там шкіра вже не така пружна, тут надлишок ваги, а десь об’єм міг би бути більшим. Куди й поділася моя упевненість. Я знову шаріюся і відчуваю, що Олег стає ще більш одержимим. Пестить мене так ніжно і самозречено, що хочеться його спинити.

Поволеньки, наче робить це вперше, знімає з мене трусики. Тоді він не дозволив мені зняти із себе вбрання. Сказав, що хоче зробити це сам. Сам — то й сам. Чекаю. Це все, що за­лишилося мені робити, і, зрештою, це все, на що я насправді здатна. Ось з’являються перші волосинки. Олег завмирає наді мною з дурнувато-щасливою усмішкою, наче побачив кульба­бу під снігом. Нахиляється. Заплющує очі і тулиться до того крайчика світлішої, бо не засмаглої плоті. Тулиться однією щокою, тоді іншою. Треться носом. Ластиться, мов кіт.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика