363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Я похолола. Невже вона про мене? Це ж не кіно. Це ж життя. Тут такого не буває. Тут усе значно простіше. Ніхто нікого не знає, не зустрічає… У роті все-таки пересохло — наче про всяк випадок. Ні, ні. Такого не може бути. Я мало не затрусила голо­вою, аби заперечити свої ж власні думки. Мені в одну мить так багато захотілося їй сказати, розповісти, поговорити… Та мене наче заціпило. У скронях пульсувала кров, думки наштовхува­лися одна на одну і падали, ламали в собі здоровий глузд. Що втішного я — «та, що могла б швидше йому народити», — може сказати їй — «тій, яка могла б бути його дружиною»? Нічого. Я не сказала їй нічого, бо це було би блюзнірством із мого боку. Було б зрадою. Собі. Йому. Їй. Їм обом. Нам.

Вона дивилася на мене і, мабуть, чекала, що я скажу їй щось обнадійливе, щось, за що вона зможе зачепитися, як ото я не­давно — за її голос.

—     Ви любите його? — навіщось спитала я.

— Так. Дуже, — всміхнулася. — Особливо тепер, коли щастя так близько. Ой, пробачте, що я змушую вас слухати про мої проблеми. Я заплуталась. Я потребую виговоритись, потребую поради. Ще раз пробачте. Я так захопилася собою, що не спитала, а що ж у вас.

—     Нічого особливого. Нічого особливого.

Уже нічого особливого.

Я просвітліла. Я прийняла рішення. Кілька. Не говорити йому нічого. Не народжувати від нього і піти від нього.

—     Справді? — у її голосі недовіра.

—     Так, справді. Щиро вам за це дякую.

Я взяла її долоню у свої і затрясла нею. Жінка з подивом спостерігала за тим, що відбувається, проте руки не відняла.

—     А знаєте що? Їдьмо з нами до Таїланду…

—     Ого, — вирвалося в мене.

—     Не лякайтесь. Це зовсім не так дорого, як може видати­ся на перший погляд. Тамара радить поїхати туди на семінар та медитацію. Ми зібралися з нею вдвох. То що?

—     Мені важко так відразу відповісти, але пропозиція ви­глядає привабливою, а основне — дуже вчасною. А як нази­вається семінар?

—     «Конфлікт. Усвідомлення. Прощення. Любов».

—     Звучить переконливо…

—     Світланко, заходь, — із дверей кабінету визирнула жін­ка в білому халаті.

—     Вже йду, Тамаро Петрівно, вже йду…

Жінка не поспішаючи підвелася, розправила спідницю обо­ма руками, поправила хусточку на шиї і тільки після цього рушила до лікарки, яка все ще продовжувала стояти у дверях.

—     То вважайте, що ми домовились, згода? Усе решту вам розповість Тамара. Я її про це попрошу, — промовила на про­щання.

На знак згоди я закивала головою.

До поїздки залишалося п’ять місяців. Було достатньо часу, аби розставити всі крапки над «і» та позалагоджувати деякі виробничі питання.

Знову біль. Знову туга за людиною, з якою ділила своє життя. Аби не збожеволіти, ставала наче осторонь і мовчки, стиха схлипуючи, спостерігала, як власними руками відриваю від себе його любов. Боліло, пекло, кровило. Знала, що мушу довести все до кінця, бо вдруге витримати ці тортури не буде змоги. Він нічого не питав. Уголос. Тільки німий докір в очах і закривавлена частина моєї любові на руках — незамінна, зранена, безслівна.

Мовчки зібрав геть усі речі, якими користувався в моєму помешканні. Не від того, що були йому потрібними, — до останньої миті намагався мене не зранити, захистити.

—         Ростик, ти де? — Я згадала, що в мене є друзі.

—     На роботі, де ще мені бути, Марто? Що сталося, що ти про мене згадала?

—     Нічого, — злукавила я. — Хочеться відпочити, згадати старі часи.

—     Овва! Я не проти. Куди за тобою заїхати?

—     До офісу.

—     Ти що, тепер там живеш?

—     Ні.

—     Усе одно гаразд.

Я намагалася робити все, аби тільки не думати, чи правиль­но вчинила, чи зумію полюбити ще раз так віддано, зречено, солодко.

—         Куди їдемо? — Ростик.

—     До нічного клубу.

Я знала, що цього хлопця таким не здивуєш.

—     Ще рано… — глянувши на годинника.

— Тоді вези, куди знаєш. — Моя бравада раптом скінчилася.

—     Е-ей, ти чого? Зараз я тебе нагодую, і все стане на свої місця…

Молодий чоловік по-братському поплескав мене по коліні і завів мотор.

Після «Куполу» мені таки покращало. Весь час Ростик за­цікавлено розглядав мене, наче ніколи й не бачив.

—     Що, Ростику, шукаєш знайомі риси? Невже я так по­старіла, що ти й упізнати мене не можеш?

—     Тю, що ти таке кажеш! Яке «постаріла»? А-а-а-а, ти це так, аби я вихваляв твою вроду? Ні, Марто. Ти не змінилася ніскілечки, але щось все-таки відбулося. А от що саме — не доберу. Оце й намагаюсь зрозуміти. Якась ти стала…

—     Яка?

—     Не знаю. Чесно, не знаю.

—     А коли будеш знати, скажеш?

—     Угу.

—     Чесно?

—     Чесно-пречесно.

У нічному клубі «Софія» нікого не було. Чи то ми зарано, чи тут завжди так мало відвідувачів… Після третього коктей­лю мене потягло танцювати. І не де-небудь, а коло жердини.

—     Ростику, можна? — я, роблено солодким голосочком.

—     Іди, тільки труби не зламай, — пожартував у відповідь.

Я знала, що, зателефонувавши до цього хлопця, зробила правильний вибір. Тільки він міг спокійно дивитися, як я роз­важаюсь, не осуджуючи і не встановлюючи своїх правил.