Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Я місця собі не знаходила. Хто вона? Невже дружина? Не може бути. Адже я знаю Ростика уже понад десять років. Бодай колись, але він би проговорився. Знала, що не слід на­думувати, знала, що нема гіршого ворога, ніж сам собі, а все-таки не могла спинити політ своєї фантазії. Досвід підкидав хмиз у вогонь, тож коли Ростик вернувся додому, на нього посипався град запитань, звинувачень, жалів.

— Можеш тепер про все розповісти послідовно і спокійно?

—     Можу. — Хоч по правді не могла.

—     Розповідай.

Розповіла.

—     Ти впевнена?

—     У чому?

У тому, що цей юний голос мені не наснився? Що дівчині чи жінці з протилежного боку слухавки дуже-дуже був потрі­бен мій Ростик?

—     Не знаю…

—     Впевнена.

Наш діалог перервало деренчання телефону.

Ростик сам узяв слухавку.

—     Алло.

Мені не було чутно, що йому відповіли.

—     Ти? Я ж просив не телефонувати. Ти впевнена?

Знову мені не було чути, чи вона впевнена, але, мабуть, таки так, бо за мить він сказав, щоб вона без нього нічого не роби­ла, він приїде і про все подбає. Мені тільки впало у вічі, як Ростик зблід, як опустилися його плечі.

—     Хто вона?

—     Колишня дівчина.

—     Але ж ти казав, що в тебе немає дівчини.

—     Тому й кажу, що колишня.

Я бачила, що краще його не діймати.

—     Вечеряти будеш?

—     Ні. Мені треба їхати.

—     Як то? Отак серед ночі?

—     Так.

—     Невже це щось змінить?

—     Не думаю.

—     То навіщо їхати?

Він глянув на мене очима, повними любові, жалю, вибачень і ще чогось, що я досі не знала.

—     Я думав, мені вдалось…

—     Про що ти?

—     Та я так, ні про що. Не чекай мене… сьогодні.

—     Я… я можу тобі допомогти?

—     Ні. Ти й так допомогла більше, ніж можеш собі уявити.

Він рвучко підвівся з крісла, на якому сидів, і пішов-побіг до спальні. Замкнув за собою двері, чого не робив із часу на­шого спільного життя. Вийшов свіжо поголеним, в іншому одязі.

З помешкання пішов, так і не замкнувши за собою дверей.

До ранку я місця собі не могла знайти, а як зійшло сонце, стало ще гірше. Цілий день я ламала голову над учорашньою подією і тим зловісним дзвінком. Що сталося з тією дівчиною? Чому він так зблід?

Додому пішла, тільки-но минула шоста. Купила сякі-такі продукти, аби нашвидкуруч приготувати вечерю. Та передусім заходилася наводити лад у хаті. Коли взяла до рук штани, які ще вчора були на ньому, то з кишень випала ціла купа папірців. Я одразу й не звернула уваги, бо вони були схожі на чеки, які вибивають у супермаркетах, але щось змусило мене зупини­тися. Вирівнявши на долоні один із них, я вжахнулася — 35 ти­сяч гривень. Де видають такі чеки? Казино… 46 тисяч, 37, 28, 52. Це гроші, які він програв за останні півтора місяці… Невже можна бути такою сліпою?

Ростик не прийшов. Ні цього дня, ні наступного. Я про­довжувала його чекати. Хоч би для того, аби подивитися йому в обличчя. Невже він брехав? Невже обманювали його очі?

Минуло два тижні, як задзвенів телефон. Уперше після того, як він пішов із дому.

—     Марто, ти?

Він… Він! Він!

—     Та я ж. А хто ще?

—     Не знаю.

—     Ти прийдеш?

Нащо я його про це питаю? Ще подумає, що дорікаю. Треба було сказати, що скучила… Правду.

—     Ні. Не прийду, Марто.

—     Сьогодні не прийдеш?

—     Ніколи не прийду.

—     Що ти таке верзеш? Що ти… Ти що?..

—     Ні, Мартухо, я не п’яний. Я… одружуюсь…

—     Так ми… ми… разом… одружуємося…

Не те. У мить, найкоротшу на світі мить відчула, що поми­лилася, що знову сказала… чуже… не те. І як доказ моєї правоти — його слова… Посмикані, пошматовані, зболені…

— Ні, кохана… Не з тобою… пробач… пробач, якщо зможеш…

Він ковтав сльози. Великі і якісь неймовірно гіркі. Я чу-ла, як на тому боці він давиться тими слізьми… Заважки­ми, завеликими як на одну людину… І мене, мене не було коло нього…

—     Але… як?

—     Вона вагітна…

—     Колишня дівчина?

—     Так. Ти зумієш пробачити, Марто?

Я не могла вичавити й півслова. Хотіла. Ой як хотіла… та не могла. Обламалося щось. Розлетілося. На друзки. Дрібнень­кі. Криваві. Колючі.

—     Що мені робити?

—     Залишайся в помешканні, скільки хочеш. У шухляді коло ліжка є гроші. Бери… бери всі…

—     Мені не потрібно ні твого помешкання, ні твоїх грошей… Мені потрібен ти…

— Знаю, кохана, знаю. За це тебе й шанував. А цій потріб­но те, що я маю…

—     То віддай.

—     Намагався.

—     Не дзвони мені більше.

Знову не ті слова. Знову чужі. Наче з чужих вуст. Потрібно було кричати, волати, благати, аби вернувся, аби не руйнував мого й свого життя, бо ми ж… любилися.

—     Марто…

Я поклала слухавку.

Що тепер?

До ранку збирала свої речі. Спакувавши останню торбу, викликала таксі. Поверталася додому. Наче звідки? З довгого відрядження, де був невдалий роман? З курорту, на якому залишила порожній флірт? Чи з фронту, де поховала свою любов…

Місяць я його не чула. Місяць ніхто мене не турбував. Я звик­ла до чорного. До того, що більше не всміхаюся, не ходжу в гості, не запрошую друзів. Мені потрібний час. Багато часу. Аби гоїв мої рани, які все ще кривавлять, але на які я навмисне не зважаю.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика