363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

На імпровізовану сцену в центрі закладу вийшла в синіх потертих джинсах і білій блузці. Музика лунала спокійна, якраз для мене. Бармен за стійкою зосереджено протирав склянки і жодної уваги на мій вихід не звертав. У глибині залу якийсь чоловік курив цигарку і, здавалося, був поглинутий самоспо­гляданням.

Почала я кволо і невпевнено, уважно вивчаючи ситуацію, простір, покриття під ногами. Та вже скоро цілковито від­далася музиці, гойдаючись усім тілом навколо пілона. Танці були моєю стихією. Я вміла настільки розчинитися в них, що забувала, де я, з ким. Ростик про цю мою пристрасть знав, тому спокійно сидів за нашим столиком, гортав журнал і лиш іноді з-під брів поглядав у мій бік. Я була йому за це дуже вдячна.

Намагаючись рухами імітувати стриптизерок, у розпалі шалу я розщепила ґудзик на грудях так, аж звідти стало видно полум’яно-червоне мереживо бюстика. У момент, коли на­магалася розщепити ґудзик на вузьких джинсах, не зауважи­ла, що чоловік, який курив сигарети в темному кінці залу, підвівся і попрямував до мене.

—     Пані Марто, у вас непогано виходить.

Я завмерла. Замовник, у якого ми закінчували кухню. Від сорому я мало не провалилася крізь землю. Мені перехотіло­ся танцювати, хоча чоловік, проминувши мене (жердина сто­яла посеред залу, й іншого шляху в нього не було), спокійно попрямував до виходу.

—     Давай забиратися звідси, — обережно попросила я, вже шкодуючи, що взагалі сюди потрапила.

—     Та ж ми тільки-но зайшли… — розгублено. — За якусь годину-півтори тут завирує справжнісіньке життя, — пробував мене втішати.

—     Пробач, але я передумала, — вперто стояла на своєму.

—     То поїхали, коли так, — одразу погодився. — А ти, я бачу, клас не втратила. Непогано в тебе виходить.

— О-о-о, — я мало не застогнала. — Це саме щойно сказав отой чоловік, котрий сидів у кутку зали.

—     То й що! Хай каже! Він що, тебе знає?

—     Так. Він мій замовник. Що він тепер про мене подумає? Що я якась курва?

Ростик чесно намагався приховати посмішку.

—     Не переймайся тим. Чоловіки… чоловіки більш зважені за жінок. Ось побачиш, при зустрічі він вдасть, що геть нічого не було…

—     А що було? — я, задиристо, бо терпіти не можу, як мене хтось починає жаліти чи виправдовувати.

—     Гаразд, гаразд. Нічого не було. Куди їдемо для продов­ження свята?

—     До тебе.

У хлопця стрілами злетіли брови від здивування, але більше нічим себе не виказав.

— До мене, то й до мене. Але перед тим заскочимо до магазину, бо в холодильнику — як у справжнього холостя­ка — порожньо.

—     Зайдемо біля дому, — запропонувала я перше, що спа­ло на язик, бо ніяк не могла отямитися від того, що сама щойно сказала. Чому до нього? Та хай. Він не проти, а додому все одно не хочеться. Може, подумати над тим, чи не здати своє помешкання у найм, а самій поселитися в чуже? З чужими спогадами? Е, ні. Хай уже краще свої.

Я засинала в обіймах Ростика. У його квартирі, у його ліжку.

—     Ти стала… геть рідна…

—     Про що ти?

—     Я обіцяв тобі сказати, коли розберуся.

—     А-а-а… — усе, на що мене вистачило в ту мить.

Я вдячно поцілувала клаптик оголеного тіла, що був най­ближчим до моїх вуст, і заснула. Уперше за довгий час, від­коли покинула Олега.

З Ростиком усе складалося чудово. Нарешті ми собі рівні. Ні в кого ні перед ким жодних зобов’язань. Жодних ховань-пере­ховувань, шифрувань, уникань знайомих та незнайомих об­лич. Від такого усвідомлення ми зробилися мов діти. Багато бігали, їздили, голосно сміялися. Ніяк не могли второпати, чому досі не були разом.

Ростик займався програмуванням — радше для задово­лення, ніж для грошей. У цього хлопця заможні батьки, і він змалку міг робити те, що заманеться, або не робити нічого. У нього була власна квартира в центрі міста і заміський бу­диночок, до якого він навідувався вряди-годи, та й то тільки з друзями, аби щось відзначити. Принаймні так стверджував. Я там ніколи не була. Бо разом із чоловіками, що бували в будиночку, жінок не запрошували. Такі собі хлопчачі по­сиденьки.

Нас інакше як пару, яка от-от готова побратися, не сприй­мали. І все було б гаразд, та через кілька місяців нашого спів­життя в його помешканні (до свого я з тієї ночі, коли вернули­ся із «Софії», більше не заходила) пролунав дзвінок.

—     Алло, алло… — розгублений жіночий голос.

Мені стало моторошно. Чи то від попередніх спогадів, що шлейфом стелилися позад мене, чи від квиління в слухавку майже дитячого голосу.

—     Я вас слухаю, говоріть, — стримуючи трем.

Невже так холодно?

—     Чи можна Ростика? — обережно і ледве чутно.

Ще мить — і пропаде. Розтане, мов туман, марево, страш­ний сон.

—     Ні, його нема. Він на роботі.

—     Там його також нема. Я телефонувала…

—     Тоді, на жаль, нічим допомогти не можу. Телефонуйте йому на мобільний або… сюди…. пізніше.

Вона телефонувала? Оце так новина. Навіть я не знаю но­мера його робочого телефону.

—     Мобільний поза зоною. А до вас таки зателефоную. Він мені дуже потрібний.

—     Дуже? — перепитала я механічно.

—     Так, дуже-дуже.

І поклала слухавку.