Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Дзенькоче телефон. Мушу підійти, бо мати віднедавна взя­ла собі за звичку час від часу надзвонювати мені й питати, як справи. Мені простіше відповісти, що все добре, ніж потім вислухати лекцію про те, як я занапащаю життя.

—     Алло?

—     Марто?

Чи довго його голос буде мене ранити, потрапляючи в са­місіньке серце?

—     Я ж просила, щоб не дзвонив…

—     Я не можу без тебе… Я хочу, щоб ти вернулася…

—     Ключі під вазоном.

— Знаю, я забрав. Бачив, ти все своє забрала… Наче й не було нічого… Марто, а знаєш що? Я залишу тобі ключа. Коли захочеш — приходь. Це тільки наша з тобою квартира… і так буде завжди….

—     Про що ти? Навіщо ти так? Краще не дзвони…

—     Марто…

Я не чула, що він іще говорив. Більше я трубки не піднімала. Ні цього вечора, ні два наступні.

На четвертий день удосвіта мене розбудив телефон. Спро­соння я все-таки підняла слухавку.

—     Алло.

—     Це ви Марта Дмитрів?

—     Та-а-а-к. Я…

Мені пересохло в роті. Зі сну не могла впізнати голосу, не могла зрозуміти, хто намагається пожартувати…

—     Майор міліції Роман Станіславович Пархолюк. Коли ви востаннє бачили Ростислава Микитюка?

—     Точно не пам’ятаю, але три дні тому розмовляла з ним по телефону… Чому ви питаєте?

—     Фотографію, де ви разом, знайшли в нагрудній кишені куртки біля його трупа. Пробачте за деталі.

—     Як… т… як… т…

Я не могла вимовити цього слова, наче це могло допомог­ти йому ожити.

—     Самогубство.

—     Самогубство… — повторила я. — Це неправда. Не­правда!

Нарешті я схаменулася і могла сказати все, що думаю.

—     Чуєте, ви… майор міліції, скажіть, що ви пожартували, скажіть, що це жарт, прошу вас, благаю. Він не міг… не міг… Чуєте! Не міг мені цього зробити… Піти до іншої, одружити­ся з нею, народити дитину — так, але не самогубство! Ні, ні… Ні…

—     Пані Марто, з вами все добре? Викликати лікаря?

—     Ні, не потрібно, дякую, але скажіть, що це жарт…

За п’ятнадцять хвилин (я ще з ліжка не встигла вилізти) прибуло авто з лікарем. Літній пан у цивільному костюмі. Він довго дивився на мене, міряв тиск, пульс.

—     Збирайтесь.

—     Куди?

—     Трохи відпочинете. Закотіть рукав. Отак. А тепер стис­кайте і розтискайте кулак, доки я не скажу «досить». Марто, стискайте, бо не знайду вашої вени. Ось так, добре. Можете кілька хвилин отак із затиснутою рукою посидіти.

—     Це правда?

—     Не розмовляйте, — добродушно.

Невже все так кепсько?

Пару тижнів я провела в реабілітаційному центрі. Не була ні на похороні, ні на цвинтарі. Нікого до мене не пускали, і я ні до кого не виходила.

Тільки-но переступила поріг помешкання, як задзвенів теле­фон. Я здригнулася, але змусила себе зняти слухавку.

—     Алло.

—     Марто, це ви?

—     Так.

—     Це Світлана. Ми з вами познайомились у приймальні гінеколога, пригадуєте?

—     А-а, так, пригадую…

—     Ви не забули, що ми летимо в Таїланд на семінар?

—     «Конфлікт. Усвідомлення. Прощення. Любов».

—     Ви пам’ятаєте?

—     Звісно…

—     За два тижні виліт. То ви готові?

—     Так.

Це моя перша подорож до екзотичної країни. Я багато чула про цей край і завжди мріяла туди потрапити. З Олегом…

Ніколи не літала так далеко. Ніколи не проводила в літаку більше чотирьох годин.

—     Марто, вам страшно? — Світлана.

Жінка світилася. Мовби випромінювала додаткове тепло. Рухалася обережно, ретельно обминаючи перешкоди. У ру­ках — мініатюрна торбинка, у якій заледве вміщувалася пля­шечка мінеральної води.

—     Ні. На жаль, — купаючись у її теплі.

Я мимоволі підступила до неї ближче. Чого очікувала? Ма­буть, того, що раптом те її безсоромне тепло і радість якимось дивовижним способом на мене перекинуться і мені вдасться їх підхопити, наче нежить. Адже застуду люди підхоплюють саме так. Жінка здивовано звела брови, уважніше глянула в мій бік, але розпитувати не стала. Виховання.

—     У вас хіба немає багажу? — вона. Ще більш здивовано.

Її погляд застиг на моїх порожніх руках. Таксі, яким я при­їхала, давно залишило стоянку, тож очікувати дива не дове­деться.

—     Є, — затрясла перед нею торбою, з якою ходила на за­няття до спортивного клубу.

У сумці середнього розміру щось зрадливо закалатало, перелітаючи з одного кінця в інший і виказуючи істинний стан речей. Торба таки порожня. Гумові капці, два костюми для купання, пара комплектів нижньої білизни, дві єдвабні сукні, що вміщуються в долоні, і зубна щітка. Мені більше нічого не потрібно. Я навіть упевнена, що й цього забагато…

—     О… — вона мало не застогнала, проводжаючи поглядом власну четверту валізу суттєвого розміру, яку ніс водій. — У такому випадку в мене… — вона на мить розгубилася, — в мене його… трішечки більше.

Нарешті засміялася. Гарно, щиро, заразливо. Невимушено. За мить Тамара сміялася разом із нею. Я, мабуть, також смія­лася. Про себе.

—     Навіщо тобі стільки? — Тамара.

—     Ти ж знаєш — мені незабаром народжувати, тож хо­четься хоч трішечки ще потішитись свободою…

— А що? Досі не натішилась? — лікарка. Обережно. Уважно.

Та спинилася. Уважно подивилася на товаришку і розплив­лася в усмішці.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика