Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Майка прилипла до тіла. Джинси, здається, знімуться лише зі шкірою. Роззуваюся. Боса бреду до океану. Він тут, непо­далік, покірно облизує піщаний пляж. Пісок несамовито гаря­чий. Зціплюю зуби і до болю впиваюся нігтями в долоні, стис­нувши кулаки. Намагаюся не зірватися на біг, ще кілька кроків — і рятівна вода. Не може бути… Цього просто не може бути. Вода в океані така тепла, як удома, у ванні з Олегом. Я ніколи не напускала собі води, завжди тільки душ. Це Олег мене навчив цій розкоші — транжирити час у теплій воді…

—     Як вода? — Світлана.

Я озирнулася і мало не зойкнула. Таке я також досі бачила лише у фільмах. Капелюх, торбинка, парео, капці — все одно­го кольору, з одного комплекту. Усе якнайкраще допасоване одне до одного, а головне — до господині.

—     Спробуй сама! Як у ванні.

—     Справді? — недовірливо.

Обережно вийняла з капчиків ноги і одна за одною занури­ла в океан.

—     Справді. Ти, Марто, маєш рацію. Як у ванні… — Заплю­щивши очі. — Марто, а тут нічого такого не водиться? — з ост­рахом.

—     Водиться-водиться! — Я не могла стриматися, такою милою вона була у своїй безпорадності.

—     Що? — задкуючи на пісок.

—     Та я жартую. Це дуже безпечне місце, саме тому воно користується такою популярністю в цілому світі.

—     О, це добре. Безпека нам не завадить. Марто, коли пер­ше заняття?

—     Завтра. О десятій ранку.

—     Супер! Ти вже знаєш, де будемо вечеряти?

—     Думаю, почати слід із ресторану, на який вказав наш гід. Принаймні так безпечніше, поки ми освоїмося.

—         Саватді кха 1! — я, ступивши на поріг ресторану.

—     Саватді кха-а-а-а… — дівчинка, що зустрічала гостей, всміхнувшись навдивовижу щиро.

Світлана з Тамарою від несподіванки аж роти пороззявля­ли, забувши про свій вигляд.

—     Ти що, розмовляєш по-тайськи? — Тамара з підозрою в голосі.

— Ні, тільки декілька фраз. Вони є в путівнику по цій країні. Там написано, що ці кілька фраз роблять чудеса з міс­цевим населенням.

1              «Здрастуйте!» — звертання до жінки тайською мовою.

—     Зараз ми це перевіримо, — потираючи руки, Світлана. — Я так зголодніла, що готова з’їсти усе, що подадуть.

Нам принесли меню двома мовами: тайською та англій­ською. І в одній, і в другій я чуюся однаково нікудишньо. Світ­лана намагалася щось перекласти, але ми не знали й полови­ни інгредієнтів, що були у стравах. Прийшла та сама дівчинка і чемно усміхнулася.

—     Мені, будь ласка, том ям кунг 1 і маленьке пиво місцево­го виробництва.

Тайка схвально закивала головою і розсміялася.

—     Це дуже гостра страва, дуже гостра, — сміючись, по­вторювала вона.

—     Нехай, я хочу скуштувати, — наполягала я на своєму.

Дівчинка щось віртуозно записувала на мізерному клап­тику паперу, а мої супутниці все ще не могли прийти до тями.

—     Ти ж казала, що ніколи тут не була… — Тамара.

—     Таки справді не була. Я ж казала, кілька слів тайською творять дива.

Жінки всміхнулися.

—     Що порадиш для нас? — Тамара.

—     Світлані можна рис із морепродуктами, який подають у половинці ананаса…

—     Хочу, хочу! — Світлана, як маленька дівчинка, нетерп­ляче закрутилася на кріслі. — А що ще?

1              Гостро-кисло-солодкий тайський суп із креветками та грибами.

—     Салати. Тут пречудова кухня. У путівнику написано, що, хай куди б ви поїхали, жодного разу не натрапите на однакові страви, настільки різноманітною є тайська кухня.

—     Що ж, будемо куштувати, — Тамара.

Жінки тішилися, мов малі діти, з кожного зробленого ви­бору. Невдовзі принесли мій суп. Флюоресцентно-жовтого кольору, гарячий і такий пекучий, що після першої ложки я раптом збагнула: кілька наступних днів не зможу й ріски до рота взяти. Я взагалі була мовчазна, тож моїх двадцять хвилин без жодного слова ніхто й не зауважив. Дівчата мліли від кожного шматка їжі, не могли нахвалити розмаїтість пахучих трав, свіжість морепродуктів та делікатність компонування кожної страви.

Довго не могла заснути. У мене почало з’являтися відчуття чогось знайомого, навіть рідного. Воно тривожило, лоскотало і водночас обнадіювало. Невже все-таки заразилася? Теплом, щастям…

Босою пішла на пляж. Шоста ранку, ще всі сплять, лише дві дівчинки з обслуги стоять біля декоративного басейну й, обі­першись одна на одну, тихесенько підсміюються. Тільки коли підійшла ближче, зрозуміла, у чому річ. Вони по черзі занурю­вали у водойму босі ноги, на які налітало кілька сотень дріб­несеньких рибок, що розпочинали свою трапезу, споживаючи відмерлі частинки шкіри. Це водночас лоскітно і приємно. Про такі своєрідні масажі я читала в проспекті, але там сеанси пропонували за гроші, а тут — досхочу і безкоштовно.

Моя присутність дівчат не наполохала. Навпаки. Своїми поглядами й усмішками заохочували приєднатися. Я залюбки піддалася такій спокусі. Спинилася неподалік від них і обереж­но занурила ногу у воду. Не встигла опустити стопу, як її вже оточила добра сотня мініатюрних рибок. Здавалося, вони по одній плавати не вміють. Легке пощипування. Одночасно в де­сятках місць. Для цілковитої насолоди заплющила очі. Справ­ді приємно.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика