Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Минув тиждень, як ми тут. Завтра остатній день. Ми відлі­таємо додому. Назад до клопотів, турбот, до своєї дійсності. Вирішили відсвяткувати відліт. Замовили столик у недорогому ресторані, сауну. Вирішили сьогодні повечеряти просто на вулиці. Так, як це робить безліч туристів із Німеччини, Англії, Франції. Пластиковий посуд, сякі-такі виделки — ось і все сервірування, зате які пахощі, який колорит, настрій! Спочат­ку простуєш короткою вуличкою, де по обидва боки від тебе щось шкварчить, парує, шипить, вирує. Готують у тебе на очах, тобі достатньо лише вибрати інгредієнти. Але саме це і стано­вить проблему. Ти розгублюєшся від величезної кількості про­дуктів, і вже без упину та логіки тикаєш пальцем на все, що припало тобі до смаку.

Далі для тебе залишається загадкою те, яким чином так швидко і вправно дають собі раду з твоїм вибором тайці. Ще й як дають. Ти отримуєш незвичайні смаколики, відірватися від яких несила. Тепер потрібно знайти собі місце за довже­лезними столами, оббитими бляхою. За одним таким столом люди розмовляють десятками мов. Поряд і місцеві дівчатка, які вирішили повечеряти після роботи. Неймовірно гамірно, весело, смачно. Мимо твоєї волі відчуття свята, канікул, від­чуття тепла, романтичної пригоди захоплює тебе цілковито, і ти, поборсавшись для годиться, віддаєшся абсолютно новим, досі незнаним відчуттям.

Десь народжується делікатний і непевний паросток першо­го бажання…

—     Як вам семінар? — пробую відновити розмову.

Мої супутниці так заглиблені в куштування щодня інших страв, аж стає трохи моторошно.

—     Угу, гарно! — не відриваючись від тайської локшини.

Вони кумедні в цій своїй зосередженості.

—     А зайвих калорій не боїтеся? — знову я.

—     Марто, ця локшина з рисового тіста, щоб ти знала, — Світлана.

—     Я знаю, знаю, але у великих кількостях… — Кортить їх подражнити.

—     Не вигадуй. Ми в особливих умовах. Екстремальних, можна сказати, — Тамара. — А отже, це не рахується. Правда, Світланко?

—     Еге ж. Тут нічого не рахується. Навіть флірт.

—     Дівчата, ви про що? Про флірт із тайцями? Та вони ж занадто дрібні для вас! — я, сміючись.

—     А ти тренера бачила? — по-змовницьки, Тамара.

—     Та мабуть… — я, невпевнено.

—     І як він тобі? — Світлана, мало не виклично.

Навіть їсти перестала. Так її зацікавило, що ж я на це відповім.

— У нього обручка на пальці. Він одружений, — випалила я на одному подиху.

—     То й що? — обидві хором.

Аж розсміялися від такої синхронності.

—     Як «то й що»? — я.

Я чула, як вкриваюся липким потом, як прилипає до мене одна з моїх єдвабних суконь, як пересихає в горлі.

—     Що з того? Це ж невинний флірт… — Тамара.

—     А якщо ви не зможете з нього вийти, з цього флірту, тоді що? — Я відчула, що втрачаю самоконтроль.

Мені хотілося нагадати Світлані про коханку її чоловіка, але стрималася. Мабуть, було б некоректно говорити про почуте на семінарі.

—     Ти хочеш сказати про мого чоловіка, — Світлана, наче почувши мої думки.

Я кивнула. Невже я думаю вголос?

—     Знаєш, це не те ж саме. Та, яка намагається забрати в мене чоловіка, не жінка. Вона — курва! — трохи зарізко, Світлана.

Кілька туристів мимоволі обернулися в наш бік. Світлана стишила голос.

— Як би я могла, то голими руками ту курву задушила б, — прошепотіла вона.

—     Світланко, заспокойся, прошу тебе. Тобі не можна хви­люватися, — Тамара, тримаючи Світлану за руку.

Я вперше бачила Світлану такою різкою. Куди й поділася її привабливість. Риси обличчя загострилися, з делікатних зро­билися грубуватими. Очі запали, ніс надміру випирав. Шкіра на вилицях побіліла і натяглася, мов на бубоні. На чолі висту­пили росинки поту.

—     Пробач, пробач. Не стрималась, — іще тихіше прошепо­тіла жінка, яка постаріла на очах.

—         Сьогодні остання тема нашого семінару — любов. Хто мені скаже, що таке любов? — тренер.

Багато різного прозвучало у відповідь, та, як на мене, жод­ного попадання. Усе дуже близько або дуже далеко — залеж­но, з якого боку дивитися. Кожен щось запитував, отримував відповідь, а я намагалася сформулювати одне-єдине запитан­ня, з яким так далеко їхала і яке не наважувалася озвучити.

Далі ми дихали любов. Першу її частину.

Дивно, але вперше за кілька днів я хоч щось відчула. У якусь мить я збагнула, що вся моя любов приходить через біль. І чим більша любов, тим більше болю. Це справді так. Від такого одкровення в мене потекли сльози.

—     Марто, не стримуйте себе. Плачте… — тренер. — Чудо­во. Нарешті щось зрезонувало у вас. Як ви себе почуваєте?

—     Дякую, дуже добре, — всміхнулась я, не перестаючи плакати.

—     Тепер все зміниться, от побачите! — тренер.

—     Так-так. Я вже бачу.

—     А що робити з ненавистю, яку відчуваєш до коханки свого чоловіка? Я розумію, що це дуже небезпечне почуття, і хочу його позбутись… — Світлана з іншого боку.

Мабуть, чоловік присвятив мені забагато уваги. Та й не­озброєним оком було видно, що він справді радіє з мого першого кроку поступу.

—     То позбудьтеся його! — всміхаючись.

—     Але як? Я не зможу… — Світлана.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика