363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

—     Я та жінка, — я не планувала відступатися.

Досить із мене того тягаря. Нехай інші його поносять. Хоче полюбити — хай любить. Хоче подякувати — має нагоду.

—     Яка жінка? — навдивовижу тонким голосом Світлана.

Здається, до неї починає доходити зміст сказаного.

—     Та, що з твоїм чоловіком… Олегом…

Виделка падає з рук на підлогу. Ніхто й бровою не повів. Одразу підбіг офіціант із чистою. Поклав на столі поруч зі Світланиною тарілкою. Та ніхто й не поворухнувся.

—     Скажи, що це жарт. Марто, скажи, що ти жартуєш, — трясла мене за руку Світлана.

—     Не можу.

—     Що не можеш?! — мало не плаче.

—     Сказати, що жарт…

— Зачекай-но… — на очах блідне Тамара, — то була його дитина? Олега?

Я мовчу, бо хіба потрібно стверджувати очевидне. Тама­ра зі Світланою перезираються. На якусь мить так і за­вмирають зі склеєними докупи поглядами. Світлана зачи­нає дивно і напрочуд ритмічно хитати головою зі сторони в сторону. Ніхто не знає, що з того хитання буде, до чого воно доведе. Тамара насторожується. Інтенсивно про щось міркує.

—     Світланко, а як же твоє прощення? — тихо, так, що тільки вони обидві й чують.

Я відчитую цю фразу по знекровлених устах лікарки.

Світлана припиняє хитатися. Зосереджується. Нарешті всмі­хається. Але якось трохи зло, недобре.

—     Тамарочко, ти маєш рацію. Був семінар, тепер — прак­тичне заняття. Марто, пробач. І… спасибі! — голосно, чітко, наче напам’ять завчено.

Я на знак згоди хитаю головою.

—     І ти мені пробач, — шепочу.

Видно, дуже тихо, бо чую лише сама себе. Мої супутниці покликали офіціанта, розраховуються. На столі ще гора всьо­го, а їм не всидіти.

—     Я до себе… — Світлана, опустивши очі.

—     Та яке? Світланко, ми ж до сауни зібралися. Усе запла­чено. Останній вечір. Усе ж добре склалось. То чому б нам і справді цього не відсвяткувати? — Тамара намагалася вря­тувати ситуацію.

—     Ти йдеш? — Світлана до мене.

—     Так, піду, — я.

Мені зовсім не хотілося нікуди йти. Не пам’ятаю, коли мені було гірше. А що ж я собі намислила? Що як розповім, то Світлана й справді кинеться мені в обійми? Хто мене просив? Вона про дитину ні сном ні духом не знала… Так само й Олег. Той взагалі нічого не знав…

Відступати не було куди.

—     Тоді йдемо! Ще шампанського! — Світлана.

—     Світланко!.. — Тамара.

У голосі тривога, ніжність і відповідальність.

—     Не хвилюйся, я все контролюю, — Світлана. — Тепер я все контролюю.

Сауна була готова на восьму годину, як ми й замовляли. Світ­лана зайняла нижню полицю, а ми з Тамарою горішні. Багато тепла, незнайомі екзотичні аромати, великі чорні махрові руш­ники…

— Гарно в них тут. Як дитятко підросте, обов’язково приїду сюди ще раз. Усі втрьох приїдемо… — Світлана.

—     Гарна думка. А я, тільки-но отримаю розлучення, також сюди приїду… — Тамара.

Було відчуття, що жінки слухають лише свої власні емоції і відчитують потаємні бажання.

—     А я б звідси взагалі не їхала, — я.

—     А що? Непогана думка. Ти б могла здати своє помеш­кання вдома, а тут влаштуватися на якусь роботу, або й так — жити у своє задоволення, — підхопила думку Тамара.

— А що б ти хотіла робити, коли б могла собі дозволити? — Світлана.

—     Писати.

—     А що? Статті до глянцевих журналів? — Жінку це від­верто зацікавило.

—     Ні. Романи.

—     А-а-а-а-а, — розчаровано, — журнали куди цікавіше.

—     Можливо, — охоче погодилась я.

Так гарно точилася розмова, мені будь-що захотілося збе­регти цю нейтральну ноту.

—     Дівчатка, ви ще побудьте, а я піду. Голова розболілась. Не треба було стільки шампанського пити, — раптом Тама­ра. — Повірте, зовсім не хочеться вас покидати, але справді не можу.

—     То ми також, — Світлана поспішно, наче боялася зали­шатись зі мною наодинці.

—     Ні, ні! Я буду картати себе, що через мене ви недоотри­мали задоволення… — Тамара прохальним голосом.

—     Гаразд. Але ти не засинай. Підемо ще на пляж. Посидимо… Востаннє… — Світлана.

—     Заходиш? — я.

Раптом вирішила розслабитися, заплющити очі, забутися. Як ніколи захотілося тепла, тихої музики, незвичайних пахо­щів. Воліла відчути себе захищеною, у безпеці… наче в лоні…

— Ні, йди сама. Я тут посиджу… — втомленим голосом Світлана.

Я не наполягала. Зняла із себе рушник, постелила на дерев’яну лаву. Залишилася оголеною. Лягла на повен зріст. Заплющила очі. Тепло поволеньки входило в мене, заходило під шкіру. Я завжди мерзну, тому тепла мені не може бути забагато. Музика — дивовижне поєднання струнного інстру­мента, голосу, щебету птахів та звуків морського прибою — заколисувала, гойдала і відносила все далі й далі, до давно забутих мрій.

Мені захотілося забути про все, що сталося протягом кіль­кох останніх років. Запраглося ще одного шансу. Здавалося, що з цією поїздкою він у мене з’явився. І хоч на своє запитан­ня я так і не отримала відповіді, та гадала, що разом з учасни­ками я навчилася прощати, приймати, любити. Передусім себе.