363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Вона склала губки, наче маленька примхлива дівчинка, яка не може сама зав’язати шнурки на чобітках.

—     Найпростіший і найдієвіший спосіб — це прийняти її. Полюбити, — тренер всміхався.

—     Ви жартуєте?! Як полюбити?! За що?! — Світлана мало не кричала.

Усі учасники семінару і я теж уважно стежили за діало­гом — аж надто він був емоційний. Зі Світланиного боку. Тренер, як завжди, залишався взірцем спокою і терплячості.

—     За те, що вказує вам на ваші помилки, які ви за бажання можете виправити і повернути до себе чоловіка. І любов, яку ви разом із ним втратили, — тренер і далі всміхався.

Мене не дивувала поведінка Світлани. Аякже, збоку могло здатися, що чоловік або жартує, або знущається з наляканої і розгубленої Світлани. Як можна полюбити коханку свого чоловіка?

—     Ви не жартуєте? — Світлана задумалася.

Було видно, що в її голові щось таки відбувається. Вона подалася назад, наче не годна була більше витримувати на­вали власних думок.

—     Ні. Не жартую, — тренер.

Чоловік більше не всміхався. Усю свою увагу зосередив на стурбованій жінці.

—     Можливо, ви маєте рацію. Та ні, ви таки й справді маєте рацію! Я справді маю їй подякувати за те, що відкрила очі на реальний стан речей. Я справді можу все змінити… — Світла­на. — Невже таке можливо? Але невже я маю з нею зустрі­тись? Попри все, я б цього не хотіла…

— Насправді ви й не мусите цього робити, Світлано, — тренер. — Вам достатньо щиро прийняти цю людину і по­дякувати їй за те, що стала учасником ваших подій, — всмі­хається.

—     І все?

—     Так.

—     Можу я це зробити просто зараз?

—     Звичайно.

—     Пробач мені. За слова, якими тебе називала, за думки. Я вдячна тобі за те, що ти була в моєму житті, що навчила мене любити свого чоловіка.

Світлана плакала, звертаючись до жінки, якої ніхто з нас не бачив, якої вона сама в житті не бачила.

Всі зааплодували. Так, попри все, ця сцена заслуговувала на таку реакцію. Та я все одно не наважилася на свою правду…

Ми вдягли найліпше, що у нас було, босоніжки на високих підборах, капелюхи. Ми йшли святкувати закінчення семіна­ру, кінець відпустки. Світлана й досі була під враженням від пережитого. Трохи дивно всміхалася — наче до когось, кого не було з нами поряд. Погляд її блукав, як і думка. Вона не могла зосередитися на жодній темі, тож ми з Тамарою дали їй спокій.

Пляшка шампанського на трьох повернула Світлану на землю.

—     Уявляєш, як усе просто: попросити вибачення, прийняти і полюбити… — усе ще трохи зачаровано.

— Ти що, й справді готова ту жінку простити? — Тамара, зацікавлено.

— Звичайно! Це ж так просто. Береш і прощаєш. А основ-не — тобі це нічого не коштує. Ти навіть її не бачиш, — Світ­лана, доволі переконливо.

—     А полюбити? Ти також зумієш? — Тамара.

Нам подали цілу миску розкритих мідій. Вони виглядали, немов живі.

—     Ви впевнені, що їх не потрібно готувати? — спитала в офіціанта Тамара, поки він розкладав перед кожною з нас набори з чотирьох малесеньких мисочок, наповнених різно­кольоровими соусами.

—     Так, звичайно! — таєць.

—     А як же їх їсти? — допитувалася Тамара поспіхом, наче боялася, що хлопець залишить нас наодинці з морськими по­творами.

Хоч вони розмовляли англійською, — і мушу додати — до­сить пристойною, — офіціант, не спромігшись додати щось до сказаного, почав жестами імітувати процес споживання їжі. Усі розсміялися. Проте до живих устриць не бралися. Тоді хлопець вправно відокремив тіло молюска від панцира і поклав перед Тамарою. Відрізав шматочок, спритно орудуючи Тамариними ножем та виделкою, збризнув лимонним соком і наклав темно-вишневого соусу. Тамарі залишалося лише проковтнути.

—     Прошу ще пляшку шампанського! — Тамара.

Поки повернувся офіціант, жінка обережно поклала на язик шматочок мідії. Зосереджено прожувала. Прислухалася. Схи­лила на бік голову. Завмерла. Стріпнулася.

—     Супер! Ви мусите це диво скуштувати! — це вона до нас.

—     Так, зумію. Я вже її люблю, — Світлана.

Ми не одразу второпали, про що вона, але жінка не вгавала.

—     Я й справді вдячна тій жінці, завдяки якій мені вдасться повернути Олега.

У грудях щось тьохнуло. Зависло. Обірвалося.

Світлана порпалася у своїй малесенькій торбинці. Але, здаєть­ся, розмір торбинки до порядку в ній відношення аж ніяк не має.

—     На ось, поглянь. Хіба можна такого красеня віддати? — Світлана, простягаючи в мій бік невеличку фотографію.

Мій Олег дивився на мене з фотографії на паспорт. Ось. Бажання мають властивість здійснюватися. Ми з Олегом на Самуї. Так, як мріяли…

—     Ні, не можна… — це я.

Попри все, мені вдалося. Кілька слів, якими мало не за­хлинулася.

—     Марто, не хочеш — не їж. Нам більше буде, — Тама­ра. — Ти диви, й справді красень.

Задоволена Світлана заховала світлину до торби.

—     Коли б її зустріла, то розцілувала б ту жінку, яка повер­нула мені мого чоловіка і мою любов. Я впевнена, що тепер обов’язково все налагодиться і стане на свої місця… — Світ­лана витала десь дуже далеко.

—     Це я.

Обидві як по команді застигли з піднятими до уст ви­делками.

—     Що ти?! — першою оговталася Тамара.