363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Навколо тиша. Тепла тиша. Раптом у ній з’являється від­чуття безпеки. Хочеться йти-летіти світ за очі з упевненістю, що є куди повернутися. Дивно. Звідки ж вона береться, ота впевненість? У чужій країні, за сотні тисяч кілометрів від до­мівки, від рідних…

Нас на семінарі, крім тренера, десятеро. Чотири жінки і шість чоловіків. Мені трохи лячно, бо я не знаю, що відбуватиметь­ся. Я вперше на такому заході. Єдиний мій досвід, та й то з американських фільмів, — це зібрання пияків, які по колу діляться своїми проблемами і гучними оплесками вітають но­воприбулих. Схоже, так сприймаю тільки я, інші чуються, наче риба у воді. Кожен одразу вибрав собі місце, усі розсілися по колу на килимках.

Крім нас трьох, там іще одна жінка. Молода, вродлива, впевнена в собі. Чоловік, який поряд із нею, також молодий, гарний і ще впевненіший за свою супутницю. Вони поводяться так, наче ця зустріч для них — звичайна річ. Мій неспокій змушує їх перешіптуватися і переглядатися. Я знаю: їм кортить мені допомогти. Й оте бажання комусь допомогти гнітючіше від моєї тривоги, тому вони й намагаються його позбутися.

Першою підходить молода жінка.

—     Марія.

—     Марта.

—     Гарне ім’я.

—     Дякую, у вас також.

—     Ви вперше на такому семінарі?

—     Так.

Раптом чую, як починає пересихати горло. Стискатися. Вона могла б розуміти те, що кажуть їй мої очі, тоді б мені не до­велося робити над собою зусилля. Не можу розмовляти. Кож­не наступне слово вичавлюю із себе по краплині, наче під час кровопускання.

—     Ви ніколи не чули про холотропне дихання?

—     Ні.

Вона розповідає про американського психіатра, який після заборони ЛСД дійшов висновку, що не наркотик був справж­ньою причиною успіху, а власне своєрідне дихання, до якого вдавалися пацієнти під дією наркотичних речовин. Далі він звернув увагу, що новонароджені дітки дихають без пауз. По­троху я починаю щось усвідомлювати. Це мене втихомирює.

Підходить молодий чоловік. Майже хлопець. Невисокий на зріст із розкішною шевелюрою кучерявого волосся. Мабуть, таким чином намагається компенсувати ті кілька сантиметрів зросту, які недоотримав від природи. Він також мені щось розповідає. Принаймні переконливо рухаються, наче в роз­мові, його уста, виштовхуючи на білий світ звуки, слова, сен­тенції. Це, мабуть, мало б виглядати дуже авторитетно і без­апеляційно. Я слухаю. Намагаюся. Це також погано в мене виходить. Гірше, ніж завжди. Одним вухом. Наче ворона. Тіль­ки ворона розглядає всіх одним оком, а я слухаю одним вухом. Ще не вирішила, наскільки те, що розповідає молодик, мені потрібно, тому що не готова будь-чим заповнювати свою по­рожнечу. Я вже майже з нею зріднилася. Полюбила…

Він і це зауважив…

—     Я лікар-психолог. Зараз пишу працю. На такі семінари їжджу з нареченою, мов на роботу, — сміється.

—     А можна за цією методикою працювати самостійно, без тренера? — наважуюся озвучити перше запитання.

—     Так, звичайно! — молодик завзято, наче тільки й чекав, доки я проявлю ініціативу.

—     То чому ж ви не займаєтеся цим вдома чи принаймні самостійно? Адже такі подорожі недешеві, а разом із семі­нарами й поготів… — допитуюся, бо не можу вловити оче­видного.

—     Тому що ми ліниві, — вклинюється його наречена.

Обоє сміються. Мені раптом стає бридко, наче босою ногою розчавила великого жука із зеленими нутрощами. Не знаю, з чого саме сміються. Із себе? Зі своєї ліні? Чи з мого туго­думства?

Шукаю поглядом своїх супутниць. Ось вони. Досі біля реєстраційного столу. Не надто ввічливо перебиваю Марію на півслові, перепрошую молоду пару і йду до своїх супут­ниць. Наближаючись, чую, як Світлана уточнює, що саме входить у вартість семінару, чи обід також туди входить і що в такому випадку входить в обід. Адміністратор терпляче відповідає на всі їхні запитання, але все частіше поглядає на годинник. Бракує ще одного учасника. Нарешті чоловік полегшено зітхає, залишає моїх супутниць наодинці з де­сятком ще ненароджених запитань і замикає двері. Примі­щення, в якому проходить семінар, належить готелю. Тут усе декороване в місцевому стилі. Бездоганна простота й вишукана лаконічність. Акварель на стінах, багато дерева і білий атлас фіранок на вікнах, які ніколи не замикаються. Немає потреби.

Тренер займає місце в центрі півкола. Пропонує познайо­митися й озвучити причину своєї участі у семінарі.

Господи, звідки ж я знаю, чому я тут? Що не так зі мною? Якби ж то я знала… Бо втратила дитину? Мабуть, ні, бо, попри все, це було моє рішення. Бо Ростик закінчив життя самогуб­ством? Також ні, бо це було його рішення. Бо хочу заміж? Так усі ж хочуть заміж… Бо ті чоловіки, з якими я мала стосунки, всі як один були одруженими? Ось. Мабуть, таки це. Але як маю в цьому зізнатись? Про мене, вже краще бути пияком, ніж… Ніж ким? Курвою?

— Мене звати Світлана. Я скоро народжуватиму, але в мого чоловіка — коханка.

—     Дякую, я зрозумів. Постараємось розібратися.

—     Я Тамара. Я давно не люблю свого чоловіка і готова від нього піти, але не наважуюсь про це сказати.

—     Дякую, я зрозумів. Постараємось розібратися.