Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

—     Знаєш, якби про це спитав хтось інший, я б розлюти­лась, але ти… Ти інша… Спасибі тобі за це, — і трохи помір­кувавши: — Таки ні. Не нагулялась. Мислю, що жінці ніколи тієї свободи не буває забагато…

—     А ще красивій… — додала Тамара, не приховуючи за­хопленого погляду. — Марто, а в тебе які відчуття — досить тобі свободи чи ні? — знову обережно і знову уважно.

Після перших же відвідин ми з лікаркою перейшли на «ти». Я наполягла на аборті. Жінка як могла відмовляла мене, але коли зрозуміла, що рішення вже прийняте, намагалася всіля­ко мене підтримувати.

—     Досить.

Не могла розмовляти. Кожне слово боліло. Було наче кров, яку по краплині вичавлювали зі зболілого тіла. Та й не хотіло­ся. Не тому, що я була занадто заглиблена в себе, чи зранена, чи… Насправді я не мала що їм сказати.

Наче порожня посудина. Зовні видається, що містка, а на­справді пустка. Як маю їм про це оповісти? Тій, що не тільки наповнена, а й переповнена. Та й іншій — перечуленій від на­повненості подруги…

А з іншого боку, мені тієї свободи й не хотілося ніколи. Зав­жди дивувалася жінкам, що так її прагли. От Юлька. Хай би що захопливе вона розповідала про свою самотність і хоч би якою була переконливою, я їй не вірю. Не зуміла повірити. Проте чесно намагалася. Свобода. Ні, це не для мене. Це для рево­люціонерів, волоцюг, невдах. Для того, щоб любити, свобода не потрібна. Для чого ж тоді ця свобода взагалі? Я б залюбки її позбулася, але вона чомусь у мене є, наче в душі — джере­ло, з якого та свобода бере свій початок.

Про Ростика мої попутниці нічого не знали. Про Олега та­кож. Та й, зрештою, вони взагалі нічого про мене не знали, крім того, що через певні неблагополучні обставини довелося позбутися дитини… Саме тому вирішила їхати. Мого «так» чи «ні» їм цілком достатньо. Бо вони й не підозрюють, скільки подій, переживань, людей, що можуть за тими короткими словами ховатися. Наче тінь. Чи вночі може бути по-іншому? Чи ту тінь можна побачити, намацати, щоб позбутися?..

Та й людям, які тебе мало знають, на думку не спаде про щось розпитувати і роз’ятрювати твої рани. Це привілей близь­ких. Ця подорож — додатковий шанс продовжити реабіліта­цію. Так казав той лікар у цивільному. Перебування в клініці нічого не дало. Я й досі не зуміла бодай вловити, не те що повернути емоції, розуміння, переконання, що були колись невід’ємною частиною мене. Лікар це бачив і не заперечував.

Я таки наважилася летіти. Безглуздо і безвідповідально з мого боку. Що я собі уявила? Що можу, як Джулія Робертс у фільмі «Їсти, молитись, кохати», здати свої речі на зберіган­ня до невеличкого контейнеру і, не роздумуючи про майбутнє, про фірму, яку потрібно або закрити, або заморозити, гайнути на невизначений термін у теплі краї? Та тих речей у мене на кілька таких контейнерів, а не подбавши про фірму, можна уже не вертатися. Ми живемо в країні зі своєрідними прави­лами. Тут усе тебе тримає, усе болить, тривожить. Ти в усе пускаєш коріння, навіть якщо те все насправді не твоє або ж цілковито тобі не потрібне. Така натура. Ментальність, так би мовити…

Летіли з Києва до Бангкоку, а вже звідти на острів Самуї. Один із найкращих. Чи не найрозкішніший. Десять годин пере­льоту — як стрибок із вишки. Довгий, сильний, глибокий, стресовий. Стрибок, якого не могло не бути. Дивно, але ні болю, ні смутку. Почуваюся людиною, у якої видалили душу і всі нервові закінчення. Мені не хочеться розтуляти рота. Не хочеться ні плакати, ні сміятися. Я не бачу більше жодної можливості хоч би в щось повірити. Я чуюся так, наче там, попереду, — пустка чи, може, пастка.

Тепер, коли моєму відстороненню немає меж, можу цілком спокійно, не відводячи і не ховаючи погляду, спостерігати за всім, що відбувається в літаку. Бо мені байдуже, що про мене подумають чи скажуть. Геть усе одно. Моє місце поряд із Та­мариним. Я біля вікна. Такий у мене квиток. Мені пощастило? Усі діти завжди хочуть сидіти біля вікна. Але що можна по­бачити з ілюмінатора літака? Ще одну пустку? Пастку?

Світлана сидить у нашому ряді, але спереду. У неї симпа­тичний сусід. Мабуть, студент. Неподалік розташувалося го­мінке різнолике товариство. Хлопці й дівчата. Одні страшенно молоді, інші — не дуже. Усі зовсім різні, проте мають щось, що їх об’єднує. У них є якась спільна мета. Їм весело. Вони розташувалися в середньому ряді на всіх вільних місцях. По одному чоловіку на три крісла.

—     Як мислиш, яким чином їм це вдалося? — Тамара май­же заздрісно.

Я її розумію, бо попереду десять годин польоту. Але нічого суттєвого сказати не можу. У мене дивний стан: я все бачу і чую, а от дати оцінку подіям не можу. Вони проходять крізь мене, наче я ефектне тривимірне зображення, а не людина з крові і плоті.

— На жаль, не знаю. Я також це зауважила. Проте в мене дуже малий досвід подорожування літаками… — я.

— То й що, що малий? Я от скільки літаю, а такого ще не зустрічала. Можливо, їм якась фірма викупила всі місця?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика