363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Великі скляні двері ще радянського періоду, коли грошей за опалення не рахували і, що таке економити, ні сном ні духом не відали. Лікарня. Невже так швидко, а я… я ще не прийняла жодного рішення… Бетонні сходи… Другий, третій поверх. Для мене потрапити сюди — це майже як, захлинувшись, іти на дно. Поволі в голові зринає те, що так відчайдушно ховала подалі від людських та своїх очей. Стає настирливо великим, гепає у скронях. Кілька лавок з обдертим дерматином темно-вишневого кольору щільно заповнено жінками різного віку. Вони, мов змерзлі горобці, занурившись кожна у свої думки, боязко туляться одна до одної.

Дивна, майже нереальна тиша. Так, наче хто навмисно ви­мкнув звук. Розглядаюся. Обережно, аби нікого не наполохати, поволеньки обмацую поглядом усе, що є навколо, аби віднайти хоч якусь опору. Мені страшно. Мені ніяково. Мені… Я…

—     Прошу, присядьте, — приємний голос.

Начебто звертається до мене, але поки я вийшла зі своєї задуми та перестала розгублено обмацувати все навколо, він зник. Мені важко було визначити, кому він належить.

—     Прошу сюди, — знову той самий голос.

Проте цього разу його власниця активно жестикулювала ру­кою, вказуючи на вільний шматок темно-вишневого простору.

— Дякую, — видихнула я, акуратно вмощуючись на запро­понованому клаптику.

Було трохи тіснувато. Я б охоче постояла, очікуючи своєї черги, але увага та турбота незнайомої жінки не дозволяли зійти з місця. Я ще раз подякувала, намагаючись розвернути­ся і якомога уважніше розглянути добродійку. На жаль, у мо­єму теперішньому положенні — надійно затиснута з обох боків такими ж відвідувачками, як сама, — це було неможли­во. Я тільки встигла зауважити, що жінка трохи старша за мене і надзвичайно вродлива.

Усе, що могла розглядати без перешкод, — це були її руки та коліна. Дуже делікатні, з тонкими пальцями, доглянуті руки і гострі, майже як у підлітка, коліна. Жінка час від часу по­правляла краї спідниці. Але робила це не із сорому чи хвилю­вання, а радше намагаючись згаяти час. Я ж сиділа, затиснув­ши свої долоні між ногами, наче боялася, що, вирвавшись на волю, кудись втечуть.

Незчулася, як мою сусідку зліва покликали до кабінету. Одразу стало вільніше, і я, скориставшись моментом, відсуну­лася від незнайомки. Ми мовчки стежили, як важко підніма­лася і незграбно, переступаючи з ноги на ногу, наша сусідка прямувала до дверей, усміхаючись при цьому на весь рот.

—     Яка вона молода, — вголос промовила моя добродійка.

Я не зуміла достеменно вловити, які ж саме нотки пере­важали в її голосі, бо мені наче вчувся якийсь сум у тих словах.

—     Так, вона й справді дуже молода, — докинула я. — У та­кому віці вони безстрашні, сповнені оптимізму і юнацького завзяття.

—     Ви маєте рацію. Це нам із вами сидіти отут не так весе­ло, — жінка сторожко глянула в мій бік.

Тепер я без перешкод могла її оглянути. Так, справді кра­сива. Білява, коротка стрижка. Коштовні сережки у вухах. До­сконалий макіяж. Одягнута з неабияким смаком і в речі, яких не купиш у рідному місті. Не знаю чому, але вона мені все більше й більше подобалася. Можливо, через те, що отак за­просто наважилася зі мною заговорити, а можливо, ще чо­мусь, що в цю мить не вдається розпізнати.

—     Ви знаєте цю лікарку, Тамару Петрівну? — спитала я, аби підтримати розмову.

Мені захотілося, аби моя сусідка знову заговорила. Після кожного слова вона усміхалася, наче тим словом милувалася. Розмовляла неспішно та мовби в якійсь задумі.

—     Так, звичайно. Це моя добра приятелька. Вона прекрас­на людина і чудовий спеціаліст. А ви вперше до неї?

Блакитні очі світилися сріблистими переливами, випромі­нюючи впевненість і турботу.

—     Вперше. Мені подруга порадила.

—     Це чудова порада. Скажіть, а у вас є діти?

Я розгубилася від такого прямого запитання, на яке може бути тільки однозначна відповідь. Мабуть, зашарілася, нама­галася сховати погляд і знову натрапила на її руки. На безімен­ному пальці в жінки красувалася обручка. Заміжня…

— Ні, нема. Та й я незаміжня, — наче виправдовувалася.

—     То й що, що незаміжня? Ось я заміжня, а дітей все одно у нас немає. Спочатку видавалось, що є досить часу попереду, а згодом виявилося, що завагітніти мені не так просто. Куди я тільки не зверталась, до кого не їздила — усе марно. Так от і з Тамарою познайомилась. Вона взялася довести діло до кінця.

— І що? — я не втрималася, бо так багато віри та безмеж­ного бажання народити було в словах жінки.

Вона всміхнулася. До себе. До мене. Ще до когось неви­димого.

—     Не знаю. Ось прийшла довідатись.

Жінка світилася дивним сяйвом, неважко було здогадатися, що справи в неї чудові.

—     Це ж гарно. Напевне, у вас усе вдасться. — Мені захоті­лося сказати їй щось приємне.

—     Напевне, — сусідка знову всміхнулася. Тепер тільки до когось невидимого. — У нього є інша. А що, коли вона швид­ше йому народить?