363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

—     Перший, — відповів він швидше, аніж я встигла будь-що подумати.

Усе. Відтяв одним ударом мотузку, яка нас єднала. Наче альпініст, що одним вправним порухом руки позбувається свого товариша, бо таким чином рятує собі життя і це єдиний правильний варіант. Та чи й справді рятує? Бо чи можна після всього, що сталося, назвати подальше існування життям? І чи такий це правильний варіант? У ту мить — можливо… А далі? Що ж далі, після того, як повертаєшся до нормального жит­тя… Життя, у якому одна-єдина думка про товариша, якого довелося залишити в білій крижаній пустелі. Ні, таки довело­ся. Не було жодних шансів, це довели всі експерти, усі спеціа­лісти з усіх можливих дисциплін. Не було жодного іншого виходу, бо друг, висячи на тобі, або переломив би тобі хребет своєю вагою, або перерізав би тебе навпіл… таке трапляєть­ся… часто…

—     Я згодна.

Чи може друг, який залишається в ущелині сам на сам із вічністю, усвідомлюючи неминучість і безповоротність при­йнятого рішення, бути незгодним? Можливо, за схожих об­ставин він би й сам вчинив точно так само. Він же сам кричав до товариша, що висів над ним, аби той не зволікав, аби тяв мотузок, аби…

—     Я знав, що ти так скажеш.

—     Справді?

Мені було байдуже, що він знав і звідки. Від цієї миті мені було байдуже геть усе. Але я не вміла бути іншою. Не вміла просто стати і піти. Бо що? Бо так не виховано? А відрізати мотузку виховано? А привабити, приручити і прогнати виховано?

—     Так. Я знав, що ти не будеш проти.

—     Знав, що не влаштовуватиму істерики?

—     Так. — На мить завагався, але сказав: — Моя дружина така ж.

—     Ти нас порівнюєш?

—     Так.

—     Досі?

—     Так.

—     Але ж ти прийняв рішення…

—     Ми.

—     Що ми?

—     Ми прийняли рішення.

—     А-а-а.

—         Юлько, привіт! Давай зустрінемось, ні, краще можна я до тебе прийду?

—     Щось трапилося? Що з тобою?

—     …

—     Ти чому мовчиш? Можеш щось сказати?

—     …

—     Тоді приходь, — з полегкістю видихнула вона в слухав­ку, зачувши, як я розридалася.

Я нічого не розповіла подрузі про Олега. Не знаю, чи інтуї­тивно намагалася вберегти те, що в одну мить стало мені найдорожчим у житті, чи на щось сподівалася.

Говорили про все, тільки не про те, чому я плакала. Коли взувала черевики, Юлька сказала:

—     Коли що — приходь, навіть якщо будеш мовчати.

—     Спасибі…

Мені було добре, бо в мене була подруга, яка ні про що не питала.

Взялася за роботу з потроєною завзятістю. Вирішила таки поїхати відпочити кудись до теплого моря, тільки-но закінчу проект приватного будинку. Досі не могла відкласти потрібної суми, бо хлопці, що боролися зі мною за торгівлю людьми, понесли із собою розкішний круїз на лайнері. Усі вечори про­сиджувала в офісі, додому йти не хотілося. Чого я там не ба­чила? Порожнього помешкання, порожнього холодильника, порожньої постелі?.. Краще вже тут. Грає радіо, увімкнений комп’ютер і залишається ілюзія, що завжди можна встати і піти… що ще є хоч найменший шанс… Бо коли ти вдома, то й цього останнього шансу в тебе нема.

Але це також ілюзія.

Неділя.

Жодного офісу, жодної роботи. Валяюся в ліжку, жодного бажання уставати. Навіщо? І так ніхто не прийде, і я ні до кого не збираюся. Ті, хто має сім’ї, мене не потребують, у них свій графік, свої плани. Тим, у кого сім’ї нема, я також не потрібна. У них через те й нема сім’ї, що їм ніхто не потрібний. Шукати таку ж, як я, — не вихід. Сидіти навпроти невдахи — перспек­тива малоцікава і неприваблива. Сиджу сама й займаюся само­копирсанням. Переді мною велика таця, та що там таця — пе­реді мною балія, яку я, наче хірург-аматор, наповнюю своїми власними нутрощами-спогадами, нутрощами-думками. Уже та балія, така звичайна, родом із мого дитинства, цинкова, сріблис­то-матова, повна-повнісінька того мотлоху, а в мені й далі щось пече, скімлить. Як цуценя, зненацька відірване від матері.

Можливо, потрібно було проситися? Може, пожалів би? Можливо, погодився б на… біль. Думки про нього лежать на самому вершечку, на груді всього, що накопала в собі. Сиджу з розхристаною душею, де всі бебехи вивернуті назовні в пере­повненій балії, і не знаю, як поскладати це все назад. Можли­во, взяти й відсікти. Раз і назавжди. Один раз переболить, а далі має бути пустка. А чи буде?

Дзюрчить телефон. Не можу отак похапцем його віднайти. Тим паче, що переді мною розкладені всі мої бебехи-тривоги. Звучить глухо, отже, десь у ліжку. Так і є. Під подушкою. Коли його туди засунула? Вмикаю.

—     Слава Богу! Думав — не застав.

Стільки слів потрібно, аби перевернути світ із ніг на голову. І хто для цього просив точку опори? Ліжко! Ліжко — точка опори.

Усе летить шкереберть. Хапаю те, що потрапляє під руки й оберемками засовую назад у розхристану душу. Сяк-так. Зго­дом повернуся і поскладаю. Хай вже пробачає, зараз немає часу.

—     Ти?

Це щоб оговтатися. Зрозуміла річ — він, а хто ж іще?

—     Звісно я, а хто ж іще? — жартує. В унісон.