363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Чому так є, що з оцим незнайомцем я почуваюся в цілко­витій безпеці? Звідки твердо знаю, що він мене не скривдить і не дозволить цього зробити нікому іншому? І чому досі я була з чоловіками, з якими й близько не відчувала нічого подібно­го… Навіть через два роки…

Я торкаюся його грудей скронями, повіками заплющених очей. Він гарно збудований. Не бачу, лише відчуваю. Шкіра навколо сосків, що стверділи і стали схожі на маленькі брунь­ки, яким не судилося стати листками чи квітами, прохолодні­ша, ніж деінде. І трохи… тужавіша. Це інші, тонші відчуття, ніж я пізнавала би пальцями. Він не заперечує. Не поспішає. Не переступає нетерпляче з ноги на ногу. Щоки мої пашать. Уже не знаю, чи то від сорому, чи від передчуття неодмінної близь­кості і пульсуючої плоті в моїх долонях. Він весь красиво збу­дований. На дотик дуже пропорційний. На дотик щокою.

Я стою на колінах і вдихаю запах… скошеної трави. Це він так пахне, чи, можливо, так пахне його бажання. Він геть гла­денький. Єдвабний. Шкірою обличчя відчуваю його тонкість і… беззахисність. Мені хочеться подивитися, якого він кольо­ру. Соромлюся. Має бути гарним і на вигляд, бо на смак він… холодний. Я зігріваю його у своєму роті, захоплюючи все глибше і глибше. Я не бавлюся з ним. Я поглинаю його всього разом із його трепетом, разом із жагою. Олег щосили стискає мої плечі. Мені не боляче. Я не можу дихати, бо він весь у мені. З-під повік викочуються сльози. Це не сльози щастя, але й не сльози відчаю. Він просто завеликий для мене. Це збуджує. Я поволі вивільняю його і тільки тепер розплющую очі. Що ж, він тепер наче мій. Особистий. Він щойно вийшов із мене, з мого рота. Він весь покритий моєю слиною і від того вигля­дає ще врочистіше — наче глазурований прозорою поливою. Рожевий, ніжний і несамовитий. Мені хочеться, аби він торкав мене всюди. Мені хочеться відчути дотики його єдвабу геть у всіх закутках мого тіла. Уста, повіки, шия…

Олег стає на коліна поруч зі мною. Я в самій білизні. Усе решту скинула самотужки. Далі не можу. Дивним чином Олег відчуває мій настрій, мій стан. Не поспішає і навіть не всміха­ється. Він ніжно, наче вперше, одна за одною знімає з пліч бретелі бюстика, спиняючись і горнучи мене до себе. Від тих обіймів відчуваю холод власної шкіри. Хочеться, аби тримав так довго-довго і… не відпускав. Тримає. Незчулася, як роз­щепив гачечки на спині, як груди опинилися в його долонях, як стиснув їх владно, ніжно, імпульсивно, як уста його впи­лися в мої, як застогнала лишень від одного передчуття на­солоди.

Незчулася, як увійшов — отак, сидячи на підлозі і тримаю­чи мене на колінах. Увійшов глибоко, притримуючи мене ру­ками. Знав, що буду пручатися? Від насолоди? Рухався в по­вільному, але доволі наполегливому ритмі. Рухався, уважно прислухаючись до найменших знаків, які так безцеремонно подавало йому моє тіло. Воно його слухало. Отак, із першого разу, з першого входження, з першого подиху…

—         Привіт, це я, — це все, на що я спроможна наступного ранку.

Вар’ятка 1! Ще нема дев’ятої, а я вже на роботі. Не годна була залишатися вдома. Боялася за себе. Боялася, що наламаю дров, що… не буде кому стримати. Можна подумати, що о цій порі в офісі хтось може бути, хіба що спить міцним сном після плід­ної ночі. А навіть якщо б і був, то що, за руки мене триматиме чи видиратиме візитівку, яку мертвою хваткою затиснула в пра­виці?.. «Не віддам. Я нікому його не віддам», — це все, чим наповнена моя голова після вчорашньої фантазії, що закінчи­лася, як легко здогадатися, солодким феєрверком могутніх експлозій 2. Ці дві фрази, до яких раптом збіднів мій лексикон, гучно перекочувалися в порожній голові, зачіпаючись одна за одну, заважали мені зосередитися на тому, що чиню.

—     А-а-а, це ти… Привіт-привіт… — наче трохи розгублено.

—     Хто це? — зненацька чую у слухавці зовсім близько.

Завмираю. Від несподіванки. Та чи така це вже для мене несподіванка? Мабуть, для мене — ні. А для мого напівпо­рожнього мозку — так. Завмирають і дві мої фрази, які гучно тарабанять у моїй голові ще з досвітку. Ич! Розмріялася. «Не віддам», — передражнюю сама себе. Щоб не віддати, потріб­но його мати. А ти — тут, а та, що його має, — там. Поряд із ним. От халепа.

1              Божевільна (діал.).

2              Експлозія (лат.) — вибухове виверження.

Насправді те, що це дійсно халепа, я зрозуміла ще нескоро, а зараз це так — для зв’язку думок.

—     Це… архітектор. Пам’ятаєш, я тобі вчора розповідав? — він.

—     Так… Наче пригадую, — вона.

Він… Вона… А де ж я?

—     Хотіла… — почала було я.

—     Зустрінемось, як і домовлялися, о третій у вас в офісі, — сухо, наче ламав галузки.

—     Так.

Це все, на що я спромоглася. Чому у вас? Хто, з ким і про що домовлявся? Справді зустрінемося чи сказав так, аби ко­ректно припинити розмову? А на що я розраховувала? Що після вимріяної близькості, про яку навіть гадки не має, він покине все і прилетить до мене додому, схопить в оберемок і повезе в готель? Самій не смішно?

До обіду геть усе валилося з рук. Перед першою запищав мобільний.