363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Мені задзвеніло у вухах, наче раптово закалатала сотня дрібних пронизливих дзвоників. Невже мусить бути саме так? Невже не може бути по-іншому?

—     Твоєї?

Мені відчайдушно хотілося, аби він сказав, що пожартував, або що то для дружини його найкращого друга, або ще щось таке, у що я готова була б повірити.

—     Так.

—     Ти ще скажи, що в тебе двоє дітей, — я, гірко, згадуючи свій попередній досвід.

—     Ні. Дітей у нас нема. У тому-то й річ.

Озирнувся. Зупинив на мені свій погляд. Знову зазирнув у душу.

—     Тобі неприємно? — тихо.

—     Як тобі сказати. Мені… — Я не могла підібрати сло ва, яке б виразило всю гіркоту, весь біль розчарування, увесь розпач. — Мені прикро.

— Мені також, Марто. Але невже через те, що я одружений, ми не можемо випити кави? — благально і теж гірко.

—     Можемо, — мовила я байдуже, бо не залишилося жод­ної таємниці, ні краплі інтриги.

— Знаєш, я зауважив тебе ще до того, як протягнув руку. Я трохи стежив за тобою, як ти самозаглиблено розглядала кожну книжку, яка тебе цікавила. Як зупинялася, ставила межи ніг торбу і двома руками брала книжку, яку вподобала. Як щось завмерши вичитувала, як начебто зважувала її на долоні і ви­дихала — «беру». Мені стало цікаво, що ж то має бути за жінка, яка читає таку розмаїту літературу. Мені захотілося зловити твій погляд, почути голос. Марто, знаєш, як я неймо­вірно втішився, коли почув оте твоє: «Прошу, не витискайте мене!» — говорив, наче вперше зізнавався у почуттях. — Мар­то, — повторював моє ім’я, — ти ж віриш мені, дівчино? Я не хотів тебе кривдити…

Двері готелю тихо роз’їхалися, відкриваючи нутро. Чистота, зелень, позолота, ажурність, блиск, усміхнена дівчинка в дов­гій білій сукні на рецепції, галантний пенсійного віку консьєрж. Віз із парою закоханих над головою. Все, абсолютно все на­лаштовувало на приємні нотки, які він так рвучко обірвав єдиним словом — «дружина».

—     Можливо, щось перекусиш? — уважно.

Тільки сівши за столик і взявши до рук важкеньке меню, згадала, що від сніданку ще й ріски не мала в роті.

—     Згодна. Але щось легке.

—     Можливо, печінка з яблуками? — одразу ж запропону­вав офіціант, вихопивши моє останнє слово.

—     Можливо, — я погодилася.

—     Вина? — офіціант.

—     Ти будеш? — я до Олега.

—     Ні. Я за кермом.

Отже, він не планує залишатися тут на довше… до ранку. Попри зіпсутий настрій, мені тут подобалося все більше і біль­ше. Цей затишний готельчик цілком міг би стати прихистком для двох закоханих, які мають бажання насолодитися близь­кістю один одного.

—     Мені також ні. Дякую.

Хлопчина ледве помітно вклонився і зник на кухні.

—     Розкажи про себе, — попросила я.

Після його щиросердечного зізнання я відчула якусь не­зрозумілу і поки що не зовсім тривку близькість, якої не за­знала з Павлом, проживши з ним два роки.

—     Що ти хочеш почути? — покірно, наче дитина, яка зави­нила.

—     Геть усе.

—     Витримаєш?

—     Намагатимусь.

—     Чи воно тобі потрібно?

—     Треба ж якось згаяти час, доки зготують вечерю.

—     Згоден.

Мені сподобалося те, що так просто погодився, не роблячи театральних жестів, не зводячи від здивування догори брови. Була вдячна за те, що дозволяв злитися.

— Народився у Львові. Закінчив тут середню школу, а вищу освіту поїхав здобувати аж до Москви. Повертаючись літаком додому, познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона також навчалася в Москві, але в іншому виші. Була іншою. Іншою від тих дівчат, з якими знався вдома, навіть іншою від колег по інституту. Завжди, коли б її не зустрів, виглядала так, наче зійшла зі сторінок глянцевого журналу, яких тоді не було. Завжди модно зачесана, з елегантним манікюром. Усе — від макіяжу до шнурівок на чобітках — у неї було бездоганне. Ніколи не бачив її в одному й тому ж одязі. Якось жартома спитав, що вона з ним робить, на що, навіть не всміхнувшись, відповіла: «Викидаю». Я не повірив, але коли ми одружилися, зрозумів, що говорила правду.

Ми домовлялися, що літатимемо одними й тими ж рейсами, аби не було нудно. Оскільки літаки приземлялися, бувало, і се­ред ночі, я проводжав її додому. Нас завжди зустрічав на по­розі її батько, а не мати, як у більшості сімей, і ввічливо дякував за те, що складав товариство його доньці. З аеропорту нас не­одмінно забирала автівка її батька. Матір я бачив лише декілька разів. Була як дві краплі води схожа на мою нову знайому. Так само винятково добре виглядала, тільки була старшою, що з першого погляду не дуже впадало у вічі. В основному прово­дила час на курортах за кордоном. Усім удома керував батько.

Я зауважив, що він почав дедалі уважніше до мене при­дивлятися. Запрошував залишитися на чай, а то й на сніданок, залежно від того, котра година доби була. Щоразу мої поси­деньки затягувалися. Він запитував, а я відповідав про своїх батьків, про мрії, амбіції, плани, про навчання, виграні олімпі­ади та конкурси. І так могло тривати безкінечно довго, та одно­го разу — це було на останньому курсі — він запросив мене до свого кабінету.