Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Ще кілька місяців тому, коли ділила своє життя з Павлом (чомусь досі годі викинути його з пам’яті, ні, не пам’яті вза­галі, а пам’яті тіла), на свою плоть не зважала. Була та й була. Достатньо, що він нею втішався, пестив, вдовольняв. Сього­дні ж вона кричить, волає про його руки, уста. Вона збунтува­лася, і я не можу її вгамувати. Я не знаю, як дають собі раду послушниці (чула, що й у них не все гладко), але в мене опус­каються руки. Я стаю безпорадною. Усе ще стійко тримаюся, але відчуваю, що сили мої вичерпуються.

Колись давно, коли я жила з батьками, але вже пізнала заборонений плід пристрасті, на мене найшло схоже відчуття невтамованого голоду. Я пам’ятаю, як моє тіло, що тільки-но зачало смакувати всі нюанси насолоди, раптом забажало про­довження. За стіною жив чоловік. Він був старший за мене, але значно молодший від батька. Він ніколи мені особливо не симпатизував, але в ту мить — я це виразно пам’ятаю — го­това була йому віддатися без ніяких розмов, умов, без жодно­го слова. Тоді я не знала інших доторків, ніж невпевнений дотик гарячої від бажання плоті свого хлопця. Короткої, ви­нуватої і наче… поцупленої.

З опущеними трусиками, зі зв’язаними, мов у арештанта, ногами нишпорила по квартирі, вихоплюючи серед безлічі предметів поглядом бодай щось, що наближено ту плоть на­гадувало б. Нічого. (Невже ранній Юрій Винничук, котрий опи­сував жінку, яка злягалася геть з усім, що було в помешканні, навіть із чотириногою табуреткою і люстрою, щось про це знав?) Предмети або закороткі, або, якщо довжина підходить, то затонкі — баночки з шампунями, пляшки, пляшечки, мако­гін, держаки до розмаїтого кухонного начиння. Інші з тонкого скла або з грубого металу.

Нарешті натрапила на пенал. Закордонний, з доволі м’якого пластику і зроблений у вигляді олівця. Та частина, що імітува­ла загострений грифель, була ковпаком і знімалася. Я взяла його до рук. Доволі важкий. Чомусь висипала весь його вміст — ручку, гумку для стирання і кілька олівців. Уже три­маючи в руках, зрозуміла, що мій пенал вигідно вигравав своєю величиною перед гордістю того хлопця. Було лячно. А якщо сподобається? А якщо звикну? Не пам’ятаю докладно, що було далі, але вдовольнити себе мені не вдалося. Ще тоді зрозуміла — розмір питань не вирішує. А що ж тоді? Про оргазм довідалася значно пізніше, та й то якось випадково.

Не знала, що в мене таке м’яке тіло. Якщо на нього диви­тися збоку, то такого не скажеш. Виразно проглядаються ре­бра, чітко видно всі суглоби. Я доволі пропорційна. Трішечки заважкий низ. Можливо, дещо закороткі ноги. Але ці недоліки губляться на фоні дивної гармонії всіх складових мого єства. Павло пробував якось мені про це сказати. Кострубато і не­зграбно, на свій лад, але я сприйняла його слова як намагання зробити мені приємність.

Сонце потроху ховається, і за лічені хвилини з мене зали­шиться тільки силует. Мені приємно відчувати власні дотики. Я мандрую своїм тілом, його згинами і випуклостями, які гар­монійно і непомітно переходять одні в інші, переплітаються, губляться, ваблять… Від дотиків кінчиками пальців то тут, то там тіло розцвітає дивовижними квітами чуттєвості.

Завмираю. З несподіваним потрясінням розумію, що ці до­тики все ж мене не збуджують. Так, мені приємно торкатися до себе, приємно ковзати шовковою шкірою, вишукувати міс­ця, де вона стає надзвичайно тонкою і прозорою, наче пере­тинка на крилах летючої миші, і зупинятися в найпотаємніших, найнедоступніших місцях, які відкриваються лише мені.

Але ця насолода винятково естетична. Споглядальна. Коли мого тіла торкався Павло, воно тремтіло, вібрувало, як рівне плесо після того, як хтось кине камінець. Ці хвилі спочатку дрібно, навколо мене, далі — ширше здіймалися, набирали сили, захоплювали все і всіх навколо, доки не виплескувалися з берегів… Де воно все поділося? Невже той чоловік, від якого таки наважилася піти, забрав це із собою? Намагаюся згадати, чи відчувала щось схоже з Остапом, з тими, хто був до нього. Ні, мабуть, ні. Бо ні за ким іншим мені не було так щемливо-тужно. Тепер я розуміла, що це не моя туга, це туга мого тіла.

Я лагідно, з усією ніжністю, на яку здатна, пещу свої перса. Вони заокруглилися, насторожилися у відповідь. Вони, як слимачки, виставили обережно і трепетно свої ріжки до чужого світу. Вони в очікуванні дива. Насолоди. Моїх пестощів їм за­мало. Я не можу вдовольнити їхньої пристрасті. Я пробую стиснути їх сильніше. Ще. Мовчать. Отак: вирячили свої соски-очиці, що стверділи та наче закам’яніли, і чекають, що хтось зможе захланно, пристрасно, жагуче їх зім’яти. Аби та твер­дість розтопилася під силою бажання, аби розбризкала на­вколо свою життєдайну вологу.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика