363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Він тільки звів догори плечі. Мабуть, хотів ними знизати, бо розумів, що жодні аргументи мене не переконають, але так і завмер. Ні. Зіщулився.

—     Ти думав, що поки ви з дружиною вирішуєте, бути чи не бути, а ваш син тим часом росте, ти зберігаєш своє право в будь-який момент, раптом усвідомивши недоцільність самотності, яку, до речі, не без задоволення розділив зі мною, повернутися до неї? Ти вважав, що коли повернешся, то матимеш знову так звану повноцінну сім’ю, а мені залишиться, як справжньому другові, тішитися за тебе і щиросердно переживати, аби у вас усе склалось? Ти уявив себе настільки неперевершеним, бага­тим, вродливим, що мені так і кортіло найкращі молоді роки покласти тобі до ніг? Невже ти справді на мить у це повірив?

На нас почали оглядатися. Але для розлюченої жінки така увага є дріб’язком.

—     Марто, не починай. Ходімо прогуляємось…

—     Ні. Не чіпай мене, — я гнівливо відкинула його долоню, сховавши руки під столом на колінах. — Дай я хоч раз скажу тобі те, що думаю. Так от. Ти себе у дзеркалі бачив? Смішні мультибрендові шмати, які невідомо хто тобі порадив. Ти як клоун у твоїй рожевій ультрамодній сорочці з такою ж ультра­модною фіолетовою краваткою. А ті вузькі штани. Ти ж чоло­вік! Чи, може, змінив орієнтацію? А твій шаличок, петлею зав’язаний на шиї? Ти що, бавишся в поета, художника, піжо­на? Павле! Ти ж з Лапаївки, мать його, — не витримую. — У вас досі каналізації нема…

—     До чого тут каналізація? — Павло помітно нервувався.

—     Ти маєш рацію. Ні до чого. Бувай.

Я встала і пішла. Він мене не наздоганяв. Навіть не зателе­фонував. Від Ірки я довідалася, що повернувся до дружини. Може мені подякувати.

Два дні я лежала, мов викидень, якому обірвали пуповину, що живила його, зв’язувала з матір’ю, зі світом. Два дні видалися вічністю. Чомусь боліло все тіло і було враження, що я після наркозу і мені ампутували якийсь дуже важливий орган. Ка­жуть, те, що нас не вбиває, робить сильнішими. Брехня! Я від­чула, як змаліла. Як зблякли навколо кольори, наче на афіші цирку, який уже давно покинув місто.

Чому Павло? А чому ні? Він мав рацію. Я про все знала. На що я сподівалася? Думала: можливо, збагне, що я саме та, яка йому потрібна. Гадала, що коли буду правильною, ідеальною, то він осягне, що я для нього створена, і це переважить на шальках його вагання щодо спільного життя з дружиною. Що зробить вибір на мою користь… Та я помилялася. Очевидно, він і справді вважав, що на це все заслуговує.

Чому ж мовчала? Чому не говорила про свої сподівання вголос? Чому не сказала так само чесно і відверто про те, що хочу вийти заміж і народити дитину, на його чесне і відверте зізнання, що не зовсім вільний і живе в тимчасовому відлу­ченні від сім’ї? Можливо, він так само щиро ще тоді б визнав, що в нього інші плани, одруження зі мною і спільна дитина в них не входить…

Я боялася. Боялася, що коли отак, як сніг на голову, скажу про свої мрії, то він утече. Бо прийнято, що представник силь­ної половини людства має сам зробити пропозицію, зініцію­вати стосунки, переїзд до спільного помешкання… А ким це прийнято? Коли? Для чого? Усі прекрасно знають, що навіть найзаможнішими, найвладнішими і наймудрішими, навіть оді­озними постатями керували жінки, та все одно визнають пра­во першого голосу за чоловіками. Це що? Привселюдне глу­зування з них чи визнання їхньої неповноцінності?

Я втомилася. Втомилася вдавати, терпіти, заплющувати на все очі. Може, і справді так, як Юлька, краще. Самій.

До нищівної самооцінки, невпевненості в собі, постійного відчуття страху і провини, безпорадності, потоптаного почуття власної гідності, які затято тягла за собою з дитинства, дода­лося ще й відчуття ущербності. Зі мною таки й справді щось не так.

Я боялася мати свою думку, бо вона вирізняла мене серед інших і могла виставити в не найвигіднішому світлі. Що ж тоді скажуть батьки? Мати? Вона завжди наводила мені за взірець сусідських дівчаток чи донечок її подруг та співробітниць, тягатися з ними в носінні чепурних бантиків та закочуванні очок під час декламування усілякої дитсадівської банальності в мене не було шансів. Та я таки намагалася, адже боялася, що коли буду іншою, то мати перестане мене любити. Згодом страшилася виказувати свої бажання, боялася стати схожою на красиву жінку в джинсовій спідниці із сусіднього будинку, бо страх почути соковите, викочене в мій бік із материних уст слово «курва» паралізував.

І раптом, як палючий промінь, — спогад. Я загубилася у ве­ликому місті, бо розрили дорогу, якою я звично добиралася на танцювальний гурток. Мені сім років. Так і не потрапивши до Будинку піонерів, пробую повернутися додому. У цей час у моїй сім’ї починається паніка. Стає ясно, що я пропала. Ви­парувалася. Ірка — остання, хто могла мене бачити, бо ж ми ходимо до одного класу і сидимо за однією партою. Навіть додому вертаємося тією самою вулицею. Батьки з надією, що Ірця знає більше від них, подалися до її дому.

—     Доброго вечора, чи можна Ірцю? — моя мама пересох­лими устами.