363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

—     Це не матиме для тебе того значення, якого ти очіку­єш. — Юлька вміла бути терплячою, коли треба. — Та й я не можу тобі нічого сказати, бо не знаю тебе так добре, як ти сама. Усі відповіді на запитання є всередині кожного. Потріб­но лише наважитися і зуміти їх знайти.

—     Юлько, звідки ти така мудра? — Ірка тепер захоплюва­лася нашою спільною подругою.

Погоджуюся, Юлька таки викликала подив. Самодостатня, спокійна, виважена. Знає, чого хоче. Впевнена у своєму виборі. Та й, зрештою, вона просто його зробила, цей вибір. Одного разу їй вдалося заробити кругленьку суму і купити кілька квар­тир. Тепер вона здає в оренду помешкання, живе у своє задо­волення, їздить по різних семінарах знаних психологів і пише працю. Тільки іноді з’являються агресивні нотки в голосі — коли йдеться про представників сильної статі. Як сьогодні.

—     Я не мудра. Я грамотна, начитана, якщо хочеш. Якби була мудра, то не носила б за собою зайвих тридцять п’ять кілогра­мів. Чи ви думаєте, мені не хочеться, аби хлопи проводжали мене поглядами? Та про що я кажу? Вони мене проводжають, але… А ви все «чоловіки» та «чоловіки»…

Тільки-но дівчата порозходилися, я взялася до посуду — незмінного фіналу будь-якої вечірки. Але мені й на думку не спало нарікати. Миючи начиння, могла відволіктися від робо­ти і заглибитися в роздуми. Виходить, у Юльки також не все гаразд. Таке відкриття не те щоб тішило, але додавало опти­мізму.

— Юлько, привіт! Не спиш? — я не втрималася і подзвонила, домивши останню тарілку.

—     Та де там! Заснеш тут… — вдавала вона роздратовану.

—     Скажи, а чому в мене так виходить?

—     Як так?

—     Не виходить…

—     Хто тебе знає. Тут думати потрібно, аналізувати, так із наскоку й не скажеш. Може, ти звикла до такого…

—     До якого? — я не діждалася, поки вона закінчить думку.

Дівчина не звернула на це уваги.

—     До того, що тобі завжди потрібні біль, розчарування…

—     Про що ти? — майже сухими устами, бо раптом те, про що вона говорила, зробилося таким… рідним.

—     Марто, я ж не практикуючий психолог. Я от собі не год­на дати ради, не те, що… Давай завтра? — аж благально.

—     Юлю, Юлечко, останнє скажи, як то «потрібний»…

—     Дуже просто: ти живеш із дитинства в сім’ї, де з тебе постійно знущаються, кплять 1 і так далі…

—     І що? — пересохлими устами.

1              Кпити (діал.) — насміхатися.

—     І ти до цього звикаєш. Навіть якщо йдеш із дому, то все одно шукаєш когось, хто б із тебе знущався. Це такий тандем. Жертва — тиран. Жертва знаходить свого тирана, а тиран без жертви також не може. Іноді такі союзи бувають дуже міцни­ми. Тебе в дитинстві ображали?

—     Ні. Так. Не знаю… — Я розгубилася остаточно. Вмовкла.

—     Ей, ти ще там? З тобою все гаразд?

—     Так, усе добре. Дякую тобі…

—     За що?

—     За те, що вислухала.

—     Та це я більше говорила. Але…

—     Так, добраніч.

—     Бувай.

Раптом спогади дитинства навалилися непосильним тягарем. Я ніколи не думала над тим, чи з мене знущалися, чи хтось кпив і ображав. Мабуть, ні. Зате… Якась одинока думка за­губленим птахом билася об шибку моєї свідомості, прагнучи вирватися на волю. Мене просто ігнорували. Цуралися. Ось воно! Не знаю, що краще, — коли з тебе знущаються (тоді ти все ж таки є) чи коли тебе цілковито ігнорують (тоді тебе нема). Тоді ти звикаєш жити поруч з іншими, жити чужим життям, чужими емоціями. Бо в тебе твоїх нема. У тебе твої забрали. То що ж виходить? Я шукаю в чоловіках продовжен­ня отого впертого ігнорування? Виходить… я живу чужим життям, чужими емоціями… вприглядку…

Я плакала. Гірко, тихо схлипуючи в подушку. Плакала, за­хлинаючись жалем до себе — малої дівчинки, до себе — кострубатого підлітка, до себе — молодої і невпевненої в собі дівчини. У ту мить я розуміла, що десь, колись, у далекому дитинстві, загубила саму себе на догоду батькам, яких люби­ла. Ох, як же я їх любила… Могла годинами, так, щоб ніхто мене не бачив, стояти у дверях чи сидіти під столом і милува­тися ними — молодими, красивими, упевненими в собі…

Засинаючи, я згадала фрагмент річної давнини. Ми святку­вали батькові уроди ни на дачі за містом. Як стемніло, розпа­лили багаття і давай співати. Я люблю співи, та й репертуар маю чималий. Ще в школі мені подобався хлопчик, який грав на гітарі і співав. Про всяк випадок я вивчила напам’ять усе. Випадку не сталося, а пісні залишилися. Усі до єдиної. Я чула краєм вуха, коли співала про Довбуша, як співробітник батька, не зводячи з мене очей, запитував, чому той приховував мене від усіх. Чула, як казав, що в нього є син, який недавно одру­жився, але він би охочіше мав за невістку саме мене. Батько дивився на нього скоса і не вірив. Я доспівала «Довбуша», але раптом мені чомусь захотілося піти геть. Прикро, коли тебе цураються. А ще прикріше, якщо це твої батьки.

—         Ти обідала?

—     Ні. Не встигла. Багато роботи.

—     Чому ж ти так мало заробляєш, коли так багато пра­цюєш?

—     Ти смієшся чи знущаєшся?