Читаем 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out полностью

Ірина — висока, струнка, з довгими ногами і тонкими, наче ліани, руками. Мала розкішну копу неслухняного волосся ко­льору горіха. Ніяк не давала собі ради з нею, тож віднедавна дозволила тій копі набути свого природного вигляду. Стала схожою на кульбабу. Було непросто стриматися від бажання дмухнути в її бік. Доводилося чекати, що хтось зробить це першим. Занадто лаконічні риси обличчя робили Ірину на по­зір строгою та відстороненою. Уста тонкі, складені в майже правильну лінію. Дивно було бачити, як вона сміялася і ту правильність порушувала. А що сміялася вона часто, то дивно було завжди. Її чоловік та діти абсолютно не пасували їй. Важко повірити, що ця молода жінка зараз нахилиться до котрогось дитинчати і дасть пипку, витре сльози, змінить під­гузок. Але ні. Вона це робила. Та ще й як справно!

Юлька була цілковитою протилежністю Ірини. Середнього зросту, з надто округлими стегнами… Коротко кажучи, в Юль­ки все було надміру. На відміну від лаконічності Ірки, у неї були майстерно промальовані уста, які коли не всміхалися — скла­дались у візерунок, що нагадував метелика, котрий от-от стріп­не крильцями і полетить. Можливо, саме це змушувало уваж­но слухати Юльку ще до того, як вона починала розмову. Очі були, мов у сарни: великі, синюваті, вкриті поволокою таєм­ничості. Рівно засмагле обличчя створювало ілюзію, що Юль­ка щойно із солярію, хоч ним не користувалася принципово. Зовсім не вживала косметики. Господарське мило, натураль­ні олії — ось і всі засоби догляду за тілом. Її мальовниче живе обличчя незбагненно дисгармоніювало з великим, позбавле­ним привабливої форми тілом. Наче злий, але вправний маг позбиткувався над нею, причепивши красиве обличчя до чужого тулуба. А ще, на відміну від моєї подруги, у неї не було ні дітей, ні чоловіка. Навіть потенційного.

Дівчата прийшли разом, мабуть, домовилися. Точно як у школі. Вони роззуваються, хапають перші-ліпші капці й одна за одною шмигають на кухню.

—     Ще скажи, що ти це сама готувала… — Юлька.

—     Ні, не сама. Півгодини тому привезли здоровенні хлопи з оголеним торсом, як ото в рекламі, — пробую жартувати, але в останню мить застановлююсь 1, бо не знаю, чи ті хлопи Юльці подобаються, та й чи комусь таке взагалі може сподо­батися — голий впрілий хлоп на кухні.

Ні-ні, я не проти голизни. Але все-таки жіночої.

—     Справді? — тихо, аби я не почула, перепитує в Ірки.

—     Та яке там! — голосно регоче та.

Ірина ніколи не вирізнялася особливим тактом. Юлька від такої поведінки зашарілася. А мені таки було приємно. Не­часто вдається когось здивувати кулінарними здібностями. Усі все знають, усі все вміють.

—     Як же ти це робиш? — Юлька не здається.

1              Застановлюватися (діал.) — задумуватися.

— Просто беру і роблю, — сміюся, бо спробуй на пальцях поясни, як робити суші.

Дівчата швиденько всілися до столу й завмерли. З непід­робним інтересом розглядають вміст тарілок.

—     Вони всі різні? — з надією в голосі Юлька.

—     Ні, однакові, — знехотя відповідаю.

От ніколи так не буває, щоб усе добре. Самими ролами зди­вувала, а що всі однакові — недопрацювала… Настрій зіпсу­вався. Але в хаті гості, тож титанічним зусиллям волі натягую на уста гумову посмішку, яка от-от зісковзне і зникне назавжди.

Ірка не стрималася першою.

—     Розповідай!

—     Та нема про що розповідати…

А що, я гірша від них обох? В Ірки чоловік, який її любить, на руках носить, в Юльки нікого, але таке враження, що одній і другій такий стан речей пасує. А в мене Павло, з яким нічого певного. Живеш, як на вулкані. І статус невідомо який. За­йнята ти чи вільна. Жодної визначеності. Ні краплини певнос­ті в тому, що буде завтра. Але це все тільки збоку. А коли вслухатися, вдуматися, придивитися…

—     Та як нема? — Ірина не приховує подиву. — У тебе то одне, то інше… кіно, одним словом. Не те, що в мене: дім, діти, кухня, чоловік… і так по колу…

Вона якось дивно зітхнула, наче подумки перенеслася в те місце, не вельми для неї приємне.

—     Хочеш сказати, що ти б воліла жити так, як я? Без впев­неності у завтрашньому дні? Порахуй, скільки мені років, а в мене ні сім’ї, ні дітей… — мало не плачу.

—     Ти думаєш, сім’я додає впевненості? — втрутилася в наш діалог Юлька.

У неї освіта психолога. Вона завжди сидить, слухає, вичікує, а за мить як рубоне…

—     Не знаю… — Я справді вже нічого не знала. — Але ж усі ж чомусь хочуть заміж…

—     Можливо, й хочуть. Згодна. Але не всі, — Юлька вправ­но взяла віжки розмови у свої руки. — Ось я, наприклад, не хочу. — Повільно обвела нас обох промовистим поглядом і продовжила, проте не так переконливо, але таки доволі упев­нено: — Через цю позицію нажила собі ворогів, і кого — най­дорожчих мені людей — батьків, брата… Особливо важко з матір’ю. Ніяк не хоче погодитися з моїм правом бути самій.

Ми з Іркою перезирнулися. Попри жаль, який висловлюва­ла Юлька, вона не виглядала розчарованою.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как стать леди
Как стать леди

Впервые на русском – одна из главных книг классика британской литературы Фрэнсис Бернетт, написавшей признанный шедевр «Таинственный сад», экранизированный восемь раз. Главное богатство Эмили Фокс-Ситон, героини «Как стать леди», – ее золотой характер. Ей слегка за тридцать, она из знатной семьи, хорошо образована, но очень бедна. Девушка живет в Лондоне конца XIX века одна, без всякой поддержки, скромно, но с достоинством. Она умело справляется с обстоятельствами и получает больше, чем могла мечтать. Полный английского изящества и очарования роман впервые увидел свет в 1901 году и был разбит на две части: «Появление маркизы» и «Манеры леди Уолдерхерст». В этой книге, продолжающей традиции «Джейн Эйр» и «Мисс Петтигрю», с особой силой проявился талант Бернетт писать оптимистичные и проникновенные истории.

Фрэнсис Ходжсон Бернетт , Фрэнсис Элиза Ходжсон Бёрнетт

Классическая проза ХX века / Проза / Прочее / Зарубежная классика