363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Після вчорашньої вечірки я схильна була в усьому бачити причинно-наслідковий зв’язок. Проте Павло про зустріч не знав, тому спокійнісінько провадив далі:

— Ні те, ні друге. Я б на твоєму місці щось робив, щось змінював.

—     Що? Відкрив би свою фірму?

—     Якнайменше. — Він не жартував.

—     Домовились.

—     Не дуйся. Подумай. Що тобі потрібно? Що таке робиться у твоїй фірмі, чого б ти не могла робити самотужки?

А й справді. Іноді виявлялося, що мої пропозиції більше подобаються і підходять замовникам, аніж ті, які висловлює племінник шефа. Але перспектива чогось нового та зовсім невідомого лякала і паралізувала.

—     Начебто нічого такого…

—     От бачиш. А поїмо — взагалі просвітліє. Маєш настрій на піцу?

—     Суші? — вдаю, що не розчула.

Але напрочуд добре знаю Павла — водорості, китайські гриби й сира риба не для нього. Дивлюся на нього прохально з-під брів, імітуючи дитя, але він невблаганний.

—     «Опера пасаж»? — натомість.

Звичайно, не кожен забереться на п’ятий поверх, та ще й серед білого дня. Ми продовжуємо переховуватися, скрада­тися. Це стає нормальним. Іноді питаю себе, як жила до цього? Часом дивують люди, які п’ють каву посеред міста, не шиф­руючись і не соромлячись. Невже вони нічого не приховують?

—     Ні, тільки не «Опера пасаж», — я, твердо, хоч зазвичай намагаюся не суперечити.

—     То ж чому? Там доволі смачна кухня. Не надто різно­манітна, зате швидко готують, — дивується.

—     Чарлі Чаплін, — видушую із себе.

Мені хочеться мовчати. Мені хочеться, аби він перестав мене розпитувати і запропонував щось інше. «Піцу Челента­но», наприклад. На вулиці Князя Романа навіть шкірку з огір­ків знімають перед тим, як додати до салату.

—     Що з ним не так?

—     Фільми з ним там крутять без перерви.

—     То й що?

—     Він педофіл.

Я думала, Павло зараз накинеться на мене, накричить, розвернеться і піде. Але він спочатку став як укопаний, а по­тім розреготався. Щиро, на всю вулицю, аж сльози йому виступили.

—     З чого ти взяла?

—     У «Поступі» написано, у рубриці «Полуничка». Там іш­лося про те, що в нього було безліч молодесеньких дівчат, яких він безугавно спокушав, не переймаючись ні протестами обдурених батьків, ні судовими позовами про розбещення малолітніх. Та найбільше мене вразив той факт, що одну — я забула, як її звали, — він таки й справді любив, але коли в неї з’явились перші зморщечки у віці двадцяти років, вона пере­стала його збуджувати і він її покинув.

—     То й що? Зате який із нього актор!

—     Який?

—     Неперевершений.

Обідати ми пішли в «Піцу Челентано» на салат із почище­ними огірками.

—     Як ти думаєш? Чи ти з мене знущаєшся?

—     Марто, що знову? Ти щось собі намислила, і тепер ця думка гнітить тебе?

—     Майже так. А як тоді назвати те, що ти зі мною робиш?

—     Я тебе люблю.

— Якась дивна в тебе любов… Я завжди поступаюсь, зав-жди мовчу, а ти поводишся так, як тобі хочеться.

—     То поводься й ти так, як тобі хочеться.

—     Тоді наші стосунки припиняться.

Почула, як кров шугонула мені в обличчя.

—     Можливо.

—     Ти можеш отак спокійно про це говорити? — Я мало не плакала.

Два роки. Два роки, а він про це говорить так, наче ми тільки вчора познайомилися. У якусь мить я чітко усвідомила: ще одне слово — і повернення назад не буде. Підуть нанівець усі наші романтичні вечері, поїздки на море, секс на порож­ньому пляжі. Кануть у вічність, розтануть, мов дим, його пал­кі обійми, його вологі поцілунки на моїх устах, його пружна шкіра під моїми пальцями, його…

Дивно, я ще не прийняла остаточного рішення, але вже бачила нас наче збоку і ніби в минулому. Ми могли б бути не­поганою парою. Доповнювали одне одного, завмирали під час одних і тих самих сцен у фільмах, сміялися з однакових жар­тів, кохалися під ту саму музику.

Сльози жалю, ні, мабуть-таки, прощання, виступили на очі і повільно, аби був час усвідомити їх реальність, стікали по щоках. Павло принишк. Раптом зробився таким, як кілька тижнів тому, коли побачив мене із синцем на скроні. Які ж ті чоловіки вразливі! Достатньо сльози, аби вони розтопилися, попливли…

—     Марто, ти чого? Мартухо… — Павло намагався своєю долонею накрити мою руку.

Я відсахнулася. Мимоволі. Немов побачила перед собою огидного тарантула.

—     А як тоді назвати те, як ти до мене ставишся? Ти корис­таєшся мною, моїм тілом, моїм теплом, моєю довірою, зре­штою, а що я отримую навзаєм? Страх, невпевненість, від­чуття ущербності?

Я знову за своє. Розумію, що більше мене з цим чоловіком нічого не зв’язує. Розумію раптом, що він не має більше на мене впливу. Розумію, що мій біль сильніший від страху бути самою.

—     Марто, але ж я не ображав тебе ніколи… Ти сама пого­дилася на такі стосунки, де ніхто нікому нічим не зобов’язаний. Та й те, що ми з дружиною в сепарації, ти також знала… — Чоловік виглядав розгубленим, здивованим і… ображеним.

—     Можливо. Але невже ти думав, що коли я погодилася ділити з тобою своє життя, ліжко, зрештою, то це так, для за­бави, для експерименту, від нудьги?