50 хвилин трави

“… Ерік Берн. Люди, котрі грають в ігри. Пусто. Дзеркала, що грають в мене. Пусто. Я, що граю в людей. Просто. Коханий і його криве відображення у комусь навіть невизначеної статі. В комусь настільки нецікавому, що лише я могла ним захопитися. Стоп. Цей хлопець… Чому він був мені схожий на Даню? Невловимий порух - мікронна близькість - однакові хвороби й дати одужання (одруження?). І все. Інше - як невдалий спіритичний сеанс, котрий ніяк не вдається завершити, бо з голови вилетіло якесь дуже просте заклинання. І ще ця дурна думка про перехресні дзеркала… Бо казна-звідки з‘явилась ця напівреальна дівчина, закохана (принаймні, їй так здається) в мене. Якого біса я відповідаю їй на листи і пускаю її в свої марення? Вона ж звідти може не вибратись… А що вона мені поганого зробила, я ж її і здалеку не бачила. Може, це хтось із мене приколюється. Може, це я сама з себе приколююсь. Але раптом саме вона покладе кінець хоч якомусь із розвернутих божевіль… Вона пише, що зі мною легше кохатись, не знаючи мене. Проте вона читала мої листи до інших, вона мені їх цитувала. Вона сама сумнівається в своєму існуванні. І в моєму, до речі, також. От візьму й напишу їй:

Привіт. Ранок. Тепер ранок, і це тобі ранковий лист. А вчора від тебе був вечірній. Бо я проспала день і жила вночі, та й взагалі яке має значення пора доби. Знаєш, сніг випав лише у Карпатах, мій друг там навіть потрапив у бурю, добре, що не порвало телефонних дротів. Так би я про ту бурю й не дізналася. Якось невідповідно тепер у Києві сонце. Я не виходжу з дому, не розчиняю вікон і ні з ким не спілкуюся. Хіба з тобою, бо ти… гаразд, щось не можу придумати нічого пристойного. Зате тепер з‘ясувалося місце мого проживання. Чомусь маю здогад, що й ти в цьому місці теж. Або у Львові… або в Одесі, або в Дніпропетровську, бо я не знаю, де в нас іще їздять трамваї. І ще ти ходиш на пари. Я також. І ще в тебе не філологічна спеціальність, і скорше, навіть не гуманітарна. А в мене - навпаки. Не знаю, може я помиляюся. Ще я не знаю, як тебе звати, але чомусь в голову стукнуло “Софія”. Або Маргарита. Не знаєш, чому? Я позавчора накупляла бісову купу українських книжок, я читаю їх, не змінюючи пози в незручному кріслі. Я тиняюсь одна по темному величезному помешканню, бо інакше його не назвеш. У мене врешті хороший монітор (з ремонту щойно) і я можу писати вдома. Вчора списала багато паперу (поки монітора не було), і тепер мені впадло то всьо перенабирати. Я пишу роман. Він вже теж мене дістав. Він мрачний, як сучасна Білорусія. Я краще тобі листа писатиму. Бо - так, я думаю про тебе, - і нічого з цього приводу не хочу пояснювати. Вибач, я, може, здаюся злою, але в тебе й так гран-прі - ти не знаєш, як я зараз ненавиджу ВСІХ ІНШИХ. Я не розтуляю рота, я не дивлюсь довкола. В мене є велика шапка, яка в цьому допомагає. Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. Ти любиш Сартра? Ще з рік тому він був моїм улюбленим. Тепер, можливо, теж, але мені байдуже. Купила собі Павича. “Хозарський словник” в українському перекладі. Знаєш, скільки мені років? Думаю, тобі десь 19-21. Мені також. Чи я не права? Добре, я йду гріти сніданок. Яйця зі шпарагівкою. Зачекай трошки.

Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та ще й пика рельєфною стала. То я, певно, кураги шарової переїла. Біда і геть фотографів… Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться - лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм… Дивись, як хочеш. Аби лиш це не перетворилось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи… так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш крім тебе в ньому нікого не було…

П. С. в мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаєш про це?

Може, тут доцільно вжити слова на кшталт “парапсихологія” чи “метафізика”? А потім - “гостра шизофренія”. Це вже коли я досить чітко почую її голос в себе в голові. Знов моя зашкарубла друг-я-концепція. Але Боже збав мене казати такі слова при ньому (не-Дані). Його це страшенно роздратує і він скаже: “Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту - кому потрібні ці понти”. Клятий невротик”.

Зате Даня добре розумів сенс кожного слова. Інколи навіть на відміну від Євки, котра й дійсно частенько просто “рисувалась” мудрими словами, не дочитавши якогось матеріалу. Так було легше вчитися, так найчастіше й будується успішне навчання в університеті… Цікаво, чи вміла Євка робити хоч ще щось, окрім СЛІВ?