7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

підсвідомості, рокери-нонконформісти та рокери-конформісти

іноді плутаються в нетрях самоідентифікації та розчаровують

своїх відданих шанувальників, які позбуваються спраги вшанувати

їх мідною копійчиною, вишиванки, які коштують пів зарплати

пересічного громадянина, у якій ніколи не заходить сонце, тому

що білі ночі наразі вже тут.

Раптом мальовані чоловічки на карті починають рухатися, вовтузити один одного з якоюсь не притаманною цьому місту

відвертою завзятістю, на бруківці проступають криваві плями, їх

присипає першим снігом, який швидко тане, тому що тонкий шар

озону більше не заважає Всесвіту реалізовувати своє прагнення

змішати матінку Землю з космічним пилом, і мінливість погодних

умов — один із проявів такої стратегії. Мальовані чоловічки

зникають, на їхньому місці з’являються інші, такі ж пласкі, обведені

контуром — кольоровим маркером китайського виробництва, у який

більше не потрібно заливати дешевий одеколон, бо кольорових

маркерів китайського виробництва тепер вистачить на всіх. Кров

заливає бруківку аж до бордюру, хто б міг подумати, що в людині

стільки крові, мапа просякнута нею наскрізь, ось-ось проллється на

чистий ламінат. «Що за маячня — ці відеоігри, але як реалістично!

Реалістичність сягнула крайніх первинних меж, за якими так невідомо, що аж лячно стало — яке щастя, що в нашому сонному місті це просто неможливо», — думає Еллі. Лунає дзвінок у двері.

Та хто ж відкриває двері незнайомцям, хоч і з дещо при-вабливим обличчям (мабуть, усі незнайомці на порозі квартири

мають бути саме такими, інакше яка від них користь?), ще й після

перегляду жахів Хічкока в 3D, марудна справа — рятувати світ

від якоїсь невідомої напасті, ніколи не знаєш, з якого боку вона

прийде наступного разу, інакше обов’язково б соломи підстелив, але ж ні — Еллі слухняно йде до дверей і відчиняє їх, навіть не

спитавши, хто там, бо хто може відповісти, ким він є насправді, навіть не допивши каву, яку від несподіванки декілька разів невдало

намагалася розлити на клавіатуру. На порозі стоїть усміхнений

юнак, озброєний букетом із кольорової нуги й орхідеєю в прозорій

7

коробці, просто принц на білому коні, якого ніколи не виводять

на сцену, бо, як усім відомо, неможливо переграти дітей і тварин, але він, можливо, десь там на газоні біля під’їзду, що запопадливо

засіяний кропивою й солодким лопухом. «Ви хто?» — вдруге за

ранок, хоч і з іншого приводу, запитує незнайомця Еллі, навіть

не сподіваючись отримати відповідь, та раптом чує незнайоме

слово «Донатор», треба подивитися в гуглі, але знову повертатися до комп’ютера немає жодного бажання. «Саме там, де вони

зображені» — каже незнайомець. — Молитовно примирені зі

світом, який і наміру не мав їх ловити. Чому б не замовити картину, Богоматір і ти, нічого особистого — тільки справа». Раптом

знову вирубають світло, Еллі непритомніє.

Арсеній зовсім не любить свіже повітря, загазоване недбалими

натяками рекламних повідомлень, коротких частот, майже не виходить на вулицю, навіть купити хліб у гастрономі за рогом, блукає, намотуючи на гачок і вилущуючи сенси в надрах квартири, з вікна

якої зовсім нічого не видно через нагромадження порожніх

бляшанок від некорисних напоїв невідомого хімічного походження та

пожмаканих оригамі. Арсеній визнає виключно штучне освітлення, особливо вдень, коли його можна переплутати з освітленням

природним чи надприродним — як кому вже подобається, —

відштовхуючись від власного смаку. Арсеній розтинає долоню

голкою, на люстерко падають краплі майже брунатної рідини, запаморочливої рідини для бідних, додає сульфат натрію та змішує

те, що вийшло, у довільній пропорції. Один французький хімік

ХІХ-го століття з’ясував, що кров містить залізо, і вирішив

подарувати нареченій обручку із заліза, видобутого — так, так, із

власної крові, і, звісно, помер, а як же інакше, хто міг очікувати від

нього чогось іншого? Доля колишньої нареченої нам не відома —

вийшла заміж за іншого, або зачинилася в католицькому монастирі, зробила кар’єру, стала настоятелькою або жила все життя у когось

у приймах, розчісувала пухнасте волосся кільком поколінням

рум’яних дівчат (власне, чому б і ні, фотографія — теж не останнє з

мистецтв) і омріяно оплакувала свою скорботну дівочу долю, хтозна, скільки є варіантів. А от залізна обручка їй точно не сподобалася

б, і до чого тут кров. Арсеній не любить жінок (чоловіків він теж

не любить — жодної гендерної дискримінації, але жінки занадто

збивають його з пантелику), свіже повітря, натуральне освітлення й

8

жінки, натурально освітлені жінки — ось такий набір, конструктор

«Его». Можливо, хтось наніс йому глибоку рану в його далекому

дитинстві, яке ніколи не закінчується і ніколи не починалося.

Але життя триває, і Арсеній малює картини, різний мотлох, який

можна побачити по телевізору і потім вигідно продати на Узвозі, за картинами приходять раз на тиждень, і бозна, на що ти перетворишся наступного разу, якщо не виконаєш норму. Задля власного

задоволення Арсеній малює її — ось вона на крихкому підрамнику —

Королеву Перснів, у якомусь циганському богемному вбранні, а