7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

як би тепло ми жили разом у цій мансарді, навіщось зігріваючи

один одного, думаючи, хто перший вирушить на пошуки великого

«можливо». «Можновладці зовсім не звертають уваги на мистецтво, у цьому його нещастя, нас потрібно забороняти», — думає Арсеній, домальовуючи Королеві Перснів мушлю в кокетливій зачісці рокайль.

Колись вона оживе і її доведеться прив’язувати мотузкою до

цього місця довічного ув’язнення всіх персонажів парадних портретів

і недолугих карикатур (оскільки в Арсенія відсутнє почуття гумору — її

доведеться прив’язувати мотузкою і домальовувати нові деталі без

кінця), бо, зупинившись, ти втрачаєш контроль над ситуацією, і

сирена облесливо випиває твою кров, відволікаючи увагу розмовами

про тарифи ЖКГ і проблеми платного паркування в умовах великого

міста, які, як відомо, несумісні з життям. Арсеній бере антикварну

чорнильницю, знайдену в сміттєвому баці віденського передмістя, і кидає Королеві Перснів у її персикове обличчя.

Еллі прокидається в темному підвалі, на стіні якого біліє

каліграфічний напис шкільною крейдою «Люби шкіру, в якій ти

живеш», ґрунтова підлога сильно підтоплена, наче знову була злива, а каналізацію забули відчинити, і всі ці підсмажені курячі стегенця

зі спеціями подалися десь у світи, дратуючи голодних пасажирів

транспорту у вічний час пік. Так, уже давно час обідати, гамбургери

та кола, морозиво зі смаком ялівцю, яловичина зі смаком гудрону, спекотний асфальт, уже давно пора з’їсти когось, кого не будуть

шукати, бо людина не отримує більше того, що вона спроможна

вмістити, вічний голод несумісності носіїв інформації. Класична

таємниця закритої кімнати, у котрій нікого не було. Сон розуму

породжує лише нестримне бажання колупати цегляну стіну з

нарощеними афоризмами нігтями штучно виведеного візерунка, який символізує мир і злагоду в епоху Водограю.

9

Раптово хитавиця розчиняє стіни, мозок зривається від почуття

втоми, «Ось я, — каже Ганнуся, — не писала вірші тринадцять

років, і що з того, кому зараз потрібні вірші, подроблені на крихкі

рештки колишнього існування, скелі Криму у двадцятому році, що

ти пам’ятаєш про це, справа — життя, особливо особистісне без-особове існування». «І це все неправда, диявол зберігає все, треба

лише попросити те, що тобі не належать, обов’язково знайдуть і

подарують просто так, — каже Михайло Полікарпович Грунько, людина і пароплав. — Ганнусю, наберіться хоч трохи розуму і

облиште ці спогади про колишніх чоловіків, ключове слово тут

«колишні», ми живемо тут і зараз». Ганнуся підходить до Еллі, кладе

вкриту совиним ластовинням руку їй на плече, потім на скроню, розбивається на мільйон шкаликів лосьйонів для пошкодженого

волосся, думки миготять піднебіння. «Якщо я колись вийду звідси

живою, усе почнеться спочатку — одна і та сама думка, розчавлена, наче перезріла слива на підвіконні, — навколо оси, які так хочуть

дістатися серцевини, але її там немає, один кістяк, вона зовсім

гнила». «Тобі боляче? — запитує принц без білого коня, конче

потрібна йому моя думка. — Ти вдарилася головою об каміння трохи

сильніше, ніж я розраховував, хоча які можуть бути розрахунки в

цій ситуації. А Ганнуся й Михайло Полікарпович живуть тут уже

дуже давно — ці провідники у світ Граалю, великі шоколадні вед-медики, які тануть у роті, а не в руках, тому живуть вічно. То що

ти думаєш про все це?». У кімнату входить королева, хоча це вже

давно не кімната, а у королеви на мармуровій шиї червоний шрам, який неможливо сховати під пасмами давно не митого волосся.

«Я теж любила любити й не зважати на обставини, які можуть

цьому завадити», — каже королева — ще одне книжкове дитинча, яке мріяло про кабріолет в Аркадії, а опинилося у тіні трону просто

неба на очах у всіх, ще одне нефотогенічне розчарування, польові

дороги й пасіки, стільки їх не побачити за життя, яким би довгим

воно не було. Королева прикладає руку до тієї з грудей, за якою

колись було серце, наче співає невимовну колискову, невиліковне

бажання залишитися тут.

Еллі їде в метро, сновидне метро нульових, розпечені рейки, доторкнешся — і опік кровообігу на все після-життя, не пам’ятає, на

якій станції виходити, бо їх занадто багато, павутиння оплітає кро-воносною системою, заколисує, пасажири сповідують супротив злу

10

насильством, протискають свої беззмістовні баули між мерехтливих

мобільних телефонів, які стирчать з понівечених кишень і не при-ваблюють навіть курців конопель, бо прийшло останнє непрочитане

повідомлення. Еллі не розуміє, чому її випустили з цього підвалу, мов джина з напівпорожньої пляшки, у якій вже нецікаво лишатися, тому що її хазяїн, завжди напідпитку та в незбагненному смутку, дивиться на світло, потім у горлянку, зіниця прохолодного ока наче хоче

спопелити або просто блимає без жодного наміру. Еллі відпустили, бо вона — живий навігатор, раптом спадає на думку — доходить до

неї, хоча зовсім невідомо, куди й навіщо йти, і як вона опинилася

тут, ці провали в прошарки пам’яті так утомлюють. Раптом у натовпі

пасажирів вона бачить знайомі обличчя — це Ганнуся і Михайло

Полікарпович Грунько, які міцно тримаються за руки і дивляться