— Він узяв гроші й напився. Чоловік, за яким я стежу, очевидно, шукав його, знайшов у трактирі «Під соколом» і через якийсь час одвіз непритомного до бункера. Повертаючись назад, спинив мене і сказав, що хоче поїхати до доктора Менке. Тепер чекає в машині.
— Це усе?
— Усе.
— Гаразд. Одвезіть його до доктора, а тоді можете зайнятися власними справами.
Нойбергер повернувся до таксі.
— У моїй роботі не можна точно визначити часу, — пояснював, — от я й повідомляю Фрідль, коли приїду. У неї тоді є час приготувати щось…
Їхали вони кілька хвилин. Зупиняючи машину перед білим старосвітським будинком, водій сказав:
— Приїхали. Доктор Менке приймає, здається, до шістнадцятої години.
Шель поглянув услід таксі, потім відчинив хвіртку і враз опинився в розлогому, старанно прибраному садку. На посиланому червоним гравієм півколі, перед самісіньким будинком, порався середній на зріст кремезний чоловік років тридцяти п’яти. У нього було світле, коротко підстрижене волосся і надзвичайно мускулясті плечі та руки. У спортивних штанях, в сорочці з підкатаними за лікоть рукавами, він скидався на міцного юнака. Чоловік підняв секатор і нагнувся над кущем. Зачувши кроки, він випростався і козирем глянув на Шеля.
— Куди? — спитав.
— Я хотів би побачити доктора Менке.
— У нього дві руки, дві ноги і одна голова. В зоологічному парку можна оглянути цікавіші екземпляри.
Шель спинився, вражений нахабством блондина. А той, спідлоба дивлячись на журналіста, крутив у руці ножиці.
— Чого ждеш, голубе? Дати тобі двадцять пфенігів на автобус?
— Ви, мабуть, один із психопатичних пацієнтів доктора? — спокійно поцікавився Шель.
— Психо… що? — збагнувши, що прибулий кепкує з нього, блондин грізно посунувся до нього. — Шукаєш бійки?
— Гюнтер! — різкий, авторитетний голос вплинув на того, як батіг.
Шель побачив стару, сувору на вигляд жінку в чорному скромному вбранні.
— Добридень, — звернувся до неї журналіст. — Доктор дома?
— Доктор прийме вас у кабінеті, прошу, заходьте, — сухо відказала жінка і, обернувшись, рушила в будинок.
Шель опинився у великій приймальній. «Доктор Менке користується, безумовно, великим успіхом, — подумав він, дивлячись на пухкий сірий килим, великі крісла і важкі портьєри, — все підібрано в гармонійних тонах». У дверях з’явилася медсестра. Шель повторив своє прохання.
— Ви домовилися про годину консультації? — спитала вона.
— Ні, я в Гроссвізені проїздом. Справа, що мене привела сюди, приватна.
— Ваше прізвище?
— Ян Шель.
— Почекайте, будь ласка.
Незабаром жінка повернулася.
— Заходьте, доктор чекає.
У кабінеті, куди ввійшов журналіст, усе виблискувало чистотою. Пробиваючись крізь голубуваті завіски, сонячне світло створювало в приміщенні приємну, прохолодну півтемряву. За масивним столом сидів статечний, сивий чоловік. Біла борода, вуса й кущисті брови надавали його обличчю добродушного виразу. Старий скоріше був схожий на мудреця чи патріарха, ніж на служителя сучасної медицини.
— Сідайте, будьте ласкаві, — запросив він, показуючи на стілець біля столу. — Чим можу служити? Сестра сказала, що ви в Гроссвізені проїздом.
— Так, пане докторе, — Шель подумав, чи не розповісти про випадок в садку, але, трохи подумавши, вирішив промовчати. — Мій візит не пов’язаний з медичною консультацією. Я просив би вас поінформувати мене в одній дивній, інтригуючій справі.
— Прошу.
— Я приїхав до Німеччини на прохання свого приятеля Леона Траубе. Мені сказали, що він був вашим пацієнтом.
Лікар мовчки кивнув головою.
— Приїхавши, я дізнався про його смерть. У розмові з моїм знайомим з’ясувалося, що покійний хворів на психічний розлад. Чи могли б ви, докторе, сказати про це щось докладніше? Незважаючи на деякі відомості, я не зовсім певен, що тільки невиліковна хвороба Леона Траубе була причиною його самогубства.
Доктор Менке на хвилину замислився.
— Я ніколи не розказую стороннім про своїх пацієнтів, — мовив поволі. — Хто міг би підтвердити, що ви добре знали небіжчика?
— Пауль Джонсон, помічник прокурора, може поручитися за мене.
— О, це ім’я добре відоме в Гроссвізені. Дякую. Уточніть, прошу, своє питання, і я охоче відповім вам.
— Мене цікавить історія хвороби Леона Траубе.
— Застарілий, невиліковний туберкульоз легенів і — що з цього випливає — кровотечі, фізичне виснаження. На грунті перевтоми й виснаження виник розлад нервової системи. Дослідження, проведені за останні три місяці, показали депресивний психоз. Хворий дедалі частіше почував себе пригнічено, втратив віру в себе, став підозріливий, у нього виникла манія переслідування, — без запинки, з легким гонором розповідав сивий лікар, добродушно всміхаючись.
— Розумію, — сказав Шель. — Бачите, я одержав від нього тривожного листа. Хоч я й знаю, що його писала людина хвора, проте не можу позбутися неясної підозри, що цей лист — щирий і правдивий. Важко уточнити здогад, не маючи речових доказів. Я думаю, чи не міг бути причиною його самогубства якийсь шок, і сушу собі голову, де знайти відповідь.