95-16

Доктор Менке слухав уважно, дивлячись прямо в лице співрозмовника. По якійсь хвилині Шель відчув неспокій. Десь в глибині мозку виник невиразний спогад. Здавалося, він уже був колись у такому стані… Раптом тьмяні контури давньої події загострилися, образ постав у пам’яті надзвичайно виразно: змія!

Шель провів долонею по скронях. Був тоді ще дитиною… Прогулянка до зоологічного парку… засклений терарій… написи, що викликали легке тремтіння: гримуча змія, чорна мамба, кобра… Боязкі погляди в нерухомі, безбарвні очі в пласких трикутних черепах. Враження збереглося, асоціація викликала тривогу: зіниці людини, що сиділа навпроти, були такі ж скляні на вигляд і позбавлені життя, як у… змії!

Одразу ж відігнав од себе неприємні думки, бо збагнув, що лікар звертається до нього.

— …створюють довкола себе атмосферу недовір’я й тривоги, хоч зовнішня поведінка тих індивідів не викликає у випадкового спостерігача ніяких сумнівів. Виявлені у Траубе симптоми були характерними проявами психозу. Його лист, безумовно, є нагромадженням сенсаційних інсинуацій, драматичних висновків і таємничих сугестій. Хіба не так? — Лікар усміхнувся, але очі лишалися холодні, без виразу.

— Може й так, — неохоче згодився Шель.

Він втрачав певність. Візит до цього «мага» не давав сподіваних наслідків, хоча журналіст і сам не знав, на що, власне, розраховував. То все видавалося незначним, то знову…

— Траубе знав, що я приїду до нього, — сказав Шель. — Хіба це не повинно було вплинути на нього позитивно і до деякої міри заспокоїти? Чому він заподіяв собі смерть перед самісіньким моїм приїздом?

— Психопати часто діють у стані афекту. Вони втрачають самоконтроль, поводяться всупереч будь-яким нормам і чинять щось зовсім незрозуміле. Коли нервове подразнення минає, хворі часто не пам’ятають своїх вчинків, — голос лікаря був лагідний і переконливий.

— Чи це не означає, що Леон Траубе забув про надісланий до мене лист?

— Можливо.

— Але як він міг забути про мій приїзд, адже я повідомив його листовно? — не здавався Шель.

— Манія переслідування, певно, заступила в пам’яті всі інші ідеї.

Намагаючись уникнути погляду, що викликав неспокій, Шель опустив очі.

— А ви, докторе, не знаєте чоловіка на прізвище Лютце?

— Лютце? — щиро здивувався Менке. — Гіркий п’яниця?

— Він.

— Одного дня, коли поліція відводила отруєного алкоголем до в’язниці, мою увагу звернули на нього. Але не мав нагоди познайомитися з ним особисто, та й не збираюся робити цього.

— Лютце був близьким знайомим покійного.

— Хіба я відповідаю за добір знайомих пана Траубе?

— Лютце, безумовно, алкоголік, але, наскільки мені відомо, не хворіє на психоз, і він запевняв мене…

— Пане Шель! — різко перебив його лікар. — Я охоче говоритиму з вами про обставини, які передували чи сприяли смерті вашого приятеля, проте не почуваю себе компетентним вести дискусію з приводу поглядів чи вірувань незнайомих мені людей.

Здивований тоном лікаря, журналіст підвів голову:

— Докторе Менке, ваші пояснення були точні, зрозумілі і переконливі. Однак мені здається, що за трагедією Леона Траубе криються якісь нез’ясовані обставини, що перебувають у прямому зв’язку з його смертю. Досі я, на жаль, не зумів знайти факти, які б підтвердили мої підозри.

— Інтуїція? — сарказм лікаря був очевидний.

— Шосте почуття, — відповів Шель серйозно, дивлячись на Менке.

— Необхідне для вашої професії. Чим можу служити вам ще?

Повільно підводячись з стільця, Шель раптово спитав:

— Траубе не згадував про папери?

Вираз обличчя лікаря змінився, повіки на мить прикрили нерухомі зіниці.

— Про які папери? — лікар нетерпляче зморщив лоба.

— Документи, акти?

Менке вп’явся поглядом в обличчя поляка.

— Авжеж, казав не тільки про папери, а й про кошмари, що його лякають, про полум’я, яке палить душу, про гномів, про привиди і темні сили, що чатують на його життя, — говорячи, лікар підвівся, обійшов письмовий стіл і спинився перед Шелем. — Боюсь, що я не задовольнив вашої цікавості?

— Навпаки, пане докторе, розмова з вами була надзвичайно повчальною. Дуже вам вдячний за те, що ви присвятили мені стільки цінного часу і пояснили мені таємниці медицини.

Вони подали один одному руки. Йдучи до дверей, Шель обернувся:

— О котрій годині помер Траубе?

Відповідь пролунала негайно:

— Між дванадцятою і першою ночі.

— Дякую, до побачення!

Виходячи з кімнати, журналіст відчував на собі погляд блідих, холодних очей. Він аж здригнувся…

Коли Шель натиснув кнопку дзвінка під табличкою з прізвищем, сонце вже сідало за дахи будинків. Заграва надвечір’я затопила безхмарне небо.

— Нарешті! — вигукнув Джонсон, подаючи гостеві обидві руки. — Я вже бідкався, чи не забув ти адреси. Прошу, заходь.