95-16

Кімната, до якої Джонсон ввів Шеля, була вмебльована не дуже вимогливо, хоч окремі предмети безсумнівно були цінні. Біля короткого рояля примостилася шафка з хрусталем, сріблом, статуетками з дрезденської порцеляни, за нею — стояк з кактусами. Круг низького столу тулилися обтягнуті коричневою шкірою крісла. Уздовж одної стіни — низькі полиці, заставлені книжками, судячи з обкладинок, переважно сенсаційно-детективними. В кутку кімнати виблискував екран телевізора. Над роялем висіла двометрова картина, на якій було намальовано скелясте підгір’я з величезним замком на тлі похмурого неба.

— Почувай себе як дома, Джон. Сідай. Кароліна скоро прийде, вона була в місті і десь там чепуриться. Може, скинеш піджак? У нас досить тепло… Ні? — Він підсунув сигарети й подав сірники. — Розказуй, як ти згаяв час пополудні? Сподіваюся, не нудьгував?

— Ні, навіть цікаво, але про це пізніше. Скажи, як у тебе скінчилося в суді?

— Е, так собі. Під кінець дійшло до короткої словесної сутички з адвокатом, ми сперечалися доти, поки суддя не відклав справу. Я повернувся додому раніше, ніж думав.

Джонсон глянув на двері. Веселу міну змінила холодна посмішка.

— А от і Кароліна, — сказав він.

Шель підвівся.

Дружина Джонсона була надзвичайно вродлива. Під блідо-зеленою вовняною сукнею вимальовувався гнучкий стан, чудові стрункі ноги. Густі чорні кучері надавали її витонченому личку ще більшої чарівності, сині очі яскріли веселістю.

— Ян Шель, з Польщі, — Кароліна, моя дружина, — познайомив їх Джонсон.

Усміхаючись, Кароліна подала маленьку руку. Шель згадав турботи Джонсона і визнав у думці, що врода цієї жінки безперечно має привертати увагу чоловіків. Коли всі сіли, Джонсон сказав:

— Сподіваюся, ми щось вип’ємо перед вечерею? Кароліно, шеррі, правда? А ти, Джоне?

— Байдуже, Пауль, аби холодненьке.

— Гаразд, — виходячи, Джонсон увімкнув телевізор.

Зручніше вмощуючись, Кароліна поклала ногу на ногу.

— Ви давно знайомі? — спитала.

— Давненько. Ми зустрілися за обставин, які надали нашому знайомству особливого значення.

— Пауль згадував про це, — сказала вона, зацікавлено дивлячись на Шеля. — Ви приїхали з Польщі?

— Я поляк.

— Німці не дуже симпатизують вам.

— Я думав, що ви… — боячись бути нетактовним, він замовк на півслові.

— Німкеня? О, ні! Я народилася й виховувалась у Швейцарії.

Джонсон приніс тацю з наповненими чарками. Мовчки поставив її на столику і заходився настроювати телевізор.

— Цікаво, чи ти пізнав Гроссвізен? — спитав він, регулюючи зображення. — Місто розрослося, там, де були руїни, тепер знову стоять будинки, споруджено чимало нових.

— Я уявляв собі, що тут просторіше. Мені хотілося б, якщо дозволить час, оглянути місце, де був наш підвал. Чи, може, цю територію забудовано?

— Ні, там парк. Жоден з колишніх власників не об’явився, і земля перейшла у власність держави.

На екрані телевізора з’явився оркестр: грали увертюру до «Каліфа з Багдада». Джонсон повернувся до столу.

— Вип’ємо! — запропонував він. — Пляшка охолоджувалася три години.

Підняли чарки. Джонсон подав шкатулочку з сигаретами.

— Оті ліворуч — американські, праворуч — англійські.

Запаливши сигарету, Шель спитав Кароліну:

— Дозвольте нам вернутися на хвилинку до минулого? Є кілька питань, яких ми не встигли до кінця обміркувати сьогодні вранці.

— Охоче послухаю вас, але з умовою, що згодом ми поговоримо про справи приємніші, — відказала вона.

— В уяві Кароліни, — вставив Джонсон, — далеке минуле зв’язане з бомбами, трупами і кров’ю.

— Фе, противний, — скривилася Кароліна.

— Обіцяю скоротити розмову про воєнні переживання до мінімуму, — хутенько запевнив Шель. — Зрештою, це не таке вже істотне. Я приїхав до Гроссвізена в зовсім іншій справі. Бачите, нас тоді було троє…

— Кароліна не знала Леона, — зауважив Джонсон.

— А шкода? — звернулася вона до Шеля.

— Не думаю. Він був досить похмурий тип.

— Ох! — заклала руки за голову Кароліна.

— Пауль, — почав Шель, — а після мого від’їзду з Гроссвізена не сталося нічого такого, що мало якийсь зв’язок з підвалом?

— Не розумію твого запитання. Що ж могло статися?

— Коли ми вибралися звідти, обвалилася стеля, засипавши ганок і вхід. Невже й досі ніхто не пробував витягти з підвалу скрині, чемодани та інші речі?

Джонсон задумався.

— Справді, якісь невідомі пробралися через руїни і зруйнували частину підвалу. А вже значно пізніше був наказ обшукати все, забрати цінні речі, а також… — він кинув погляд на дружину, — ідентифікувати трупи. Після того руїни зрівняли з землею.

— А ти ніколи не цікавився, що було в тих скринях і чемоданах, які ми тоді транспортували?

— Джон! Сподіваюся, ти не підозрюєш мене в тому, що я ходив з киркою й лопатою, аби дістати з руїн якісь, там консервні банки з тушонкою?.. Бо що ж могло бути у тих ящиках, як не вкрадені з табору продукти? Натомість я скажу тобі цікаву річ, про яку дізнався оце недавно зовсім випадково. В’язнів, які транспортували скрині, після повернення до табору мали знищити, розумієш?

— Чому?

— Не здогадуєшся? Брати Шурікке готували собі безпечне й затишне гніздечко і тому не хотіли ризикувати.

— А конвой?