a03dd1912f991b3591e5d6c83e0c38cc

— А що потрібно, щоб стати підприємцем? — запитав

Марко.

— Нічого, — засміявся тато.

— Як це, нічого?

— Ні, звісно, не зовсім — зовсім нічого. Потрібне бажання і паспорт.

— І все?

— Так. Кожен має право на підприємницьку діяльність. А далі

все залежить від того, що ти збираєшся робити. От мені, наприклад, потрібен комп’ютер. Якщо ти, Марку, захочеш працювати кур’єром, тобі потрібен буде велосипед. А можна, наприклад, вигадувати

рекламні ідеї, тоді не потрібно зовсім нічого — сиди собі й вигадуй.

— І це буде підприємництво?

— Звісно, якщо ти будеш продавати те, що зробив: ідеї чи

комп’ютерні програми.

— А що краще, ходити на роботу чи бути підприємцем? — поціка-

вилася Романа.

Тато знизав плечима:

— Що кому до душі. Конституція гарантує нам право на працю.

Хочеш — працюєш сам, а хочеш — на підприємстві.

— А якщо підприємство не хоче тебе брати на роботу? Значить

воно порушує Конституцію?

— Ні, не порушує. Ти маєш точно такі права, як і інші. І хтось може

виявитися кращим за тебе. Тоді держава повинна допомогти тобі

знайти роботу.

— Як допомогти?

— Існують Центри зайнятості, які знають, де які робітники потрібні.

— А якщо ти нікому не потрібен?

— Тоді держава допомагає тобі влаштуватися за іншим фахом, якщо треба, то навчає тебе. І платить тобі гроші, поки ти шукаєш собі

іншої роботи.

Романа з Марком перезирнулися.

— Щастить комусь, — зітхнула Романа.

— Чому це щастить? — здивувався тато. — Сидіти без роботи, бути

нікому не потрібним, хіба це добре? Кожна людина хоче бути цінною, 26

хоче, щоб її визнавали і щоб їй дякували. Та й байдикувати насправді

не так уже й приємно. Швидко наобридає.

— Це правда, — погодився Марко. — Краще чимось цікавим

зайнятися.

— Ну добре, — Романа. — Але відпочивати все одно треба.

— Аякже, — тато кивнув. — Тому Конституція гарантує нам право

на відпочинок. Тобто не можна примушувати людину працювати без

вихідних і відпустки. Кожна фірма має вихідні. А там, де люди потрібні

цілодобово, наприклад, у лікарні чи в пожежній частині, люди працю-

ють по черзі: одні на службі, а інші відпочивають, потім міняються.

— Ну а якщо директор твоєї фірми не дозволяє відпочивати?

— Як це, не дозволяє? Він не може порушувати закон. Ну а якщо

не подобаються умови роботи, кожен робітник має право на страйк, тобто зупинку роботи, щоб показати своє невдоволення. І директор не

має права звільняти за це.

— Щастить, — знову зітхнула Романа.

— Ну ти вже визначись, — засміявся тато. — Кому насправді ща-

стить: тому, хто працює, чи тому, хто не працює.

27

Ви не подумайте, ми з Марком не лише сваримося. Ми багато

розмовляємо просто так. І обговорюємо те, що почули від

дорослих. Бо не так просто розібратися у Конституції.

— Марку, а ти пам’ятаєш, що тато говорив про роботу?

— Що?

— Ну те, що коли ти не працюєш, держава платить тобі гроші.

— Пам’ятаю.

— Ну а скажи, якщо ніхто не буде працювати, а всім платити тре-

ба, то де взяти стільки грошей?

— Не знаю, — знизав плечима Марко. — Треба іти до Вікі-діда.

Ми вже казали, що наш дідусь знає все, тому ми його звемо Вікі-

дідусем, щоправда так, щоб він не чув, але ж це не образливо, правда?

— Діду, а ти колись був безробітним? — запитав Марко.

— Безробітним — ні. Але пенсіонером є і зараз.

— А чим відрізняється пенсіонер від безробітного? — не зрозумі-

ла Романа. — Обидва ж не працюють.

Дідусь протер окуляри:

— Пенсіонер усе життя працював і заробив собі на пенсію. А без-

робітний ще хоче працювати.

— А хто ж йому платить?

— Інші — ті, що працюють.

— Навіщо? — поцікавився Марко.

— Ну а раптом завтра ти станеш безробітним? Сьогодні платиш ти, а завтра тобі.

— Хитро, — зауважила Романа.

— Не так хитро, як мудро, — уточнив дідусь. — Держава — дуже

складна штука. Бо в ній багато людей, підприємств, організацій, закони

міняються, усе розвивається. І тому існує Конституція, яка говорить, що головне, щоби про це не забували.

— І що ж у нас головне? — запитала Романа.

— Людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість і

безпека, — дідусь має відповіді на будь-яке питання. — Тому всі люди, всі організації чи влада повинні працювати так, щоб не забувати про

головну цінність, людину.

28

— А що це означає,

«головна цінність» — це коли

медаль дають? — не зрозумів

Марко.

— Ні, головна цінність, це

коли людина відчуває, що про

неї

піклуються.

Наприклад,

платять пенсію, коли старий.

Або дають субсидію, щоб ти міг

заплатити комірне за квартиру.

— Але ж це дуже складно! —

зітхнула Романа.

— Що складно?

— Розібратися, кому треба

платити, а кому ні.

— Правда. Тому у нас

існують спеціальні соціаль-

ні служби, пенсійний фонд та

інші організації, які займаються

кожною людиною, знають, скіль-

ки їй років, скільки вона заро-

бляє, чи вистачає цих грошей,

чи ні. А для цього треба знати усі

ціни в магазинах, вартість життя

у місті чи в селі.

— Скільки роботи!

— Багато. Але все це ро-

биться задля того, щоб у країні

дотримувалися написаного у

Конституції: найвищою цінністю

є людина.

29

Тато рідко хворіє. Зате коли вже занедужає, в домі почина-