Аеропорт

Через двері до приймальні Мел почув, як одна з двох делегаток вигукнула:

— Ви були неймовірні, містере Фрімантл. Я всім так перекажу.

— Дякую вам. Дуже-дуже дя… — Голоси стихли. Мел підійшов до дверей, щоби зачинити їх.

— Вибач за це, — сказав він Сінді. Тепер, коли вони знову залишилися вдвох, він не був упевнений, що ще вони можуть сказати одне одному та чи взагалі є про що говорити.

Сінді відповіла крижаним голосом:

— Само собою зрозуміло. Тобі варто було одружитися з аеропортом.

Стоячи у дверях, Мел помітив, що один з репортерів повернувся до приймальні. То був Томлінсон із «Триб’юн».

— Містере Бейкерсфелд, можна з вами переговорити?

Мел змучено запитав:

— У чому справа?

— Мені здалося, що вам не надто сподобався містер Фрімантл.

— Це для цитати?

— Ні, сер.

— Тоді вам правильно здалося.

— Думаю, вам буде цікаво, — сказав репортер. — Ось один із бланків договору про надання адвокатських послуг, які Елліот Фрімантл роздав сьогодні під час громадського зібрання медоувудців.

Поки Мел читав бланк, він запитав:

— Де ви це дістали?

Репортер пояснив.

— Скільки людей було на тій зустрічі?

— Я порахував. Близько шестисот.

— І скільки підписали такі бланки?

— Тут я не можу бути певним, містере Бейкерсфелд. Думаю, десь сто п’ятдесят осіб одразу підписали та подали. Але були й інші, які сказали, що відправлять заповнені бланки поштою.

Мел похмуро міркував: тепер він міг зрозуміти театральність Елліота Фрімантла; а також чому та кого адвокат намагався вразити.

— Думаю, ви підраховуєте те, що я вже зробив, — сказав репортер Томлінсон.

Мел кивнув.

— Виходить нічогенька така сума.

— Звісно. Я б і сам не відмовився шматочок урвати.

— Можливо, ми обоє не тією справою займаємося. Ви писатимете також і про це зібрання у Медоувуді?

— Так.

— І що, ніхто там не зазначив, що загальний гонорар адвоката становитиме, як мінімум, п’ятнадцять тисяч доларів?

Томлінсон похитав головою.

— Там ніхто або не подумав про це, або їм просто було начхати. Крім того, Фрімантл має певну харизму; він їх просто гіпнотизує, як ви, мабуть, помітили. Заворожив, як той Біллі Ґрем[200].

Мел подав друкований бланк договору.

— Ви напишете про це у статті?

— Напишу, але не здивуюся, якщо у відділі новин це зарубають. Вони завжди дуже обережні з професійними правовими речами. Крім того, якщо подумати, в цьому немає нічого поганого.

— Ні, — сказав Мел, — це може бути неетично, і, думаю, що спілці адвокатів це б не сподобалося. Але це не незаконно. Медоувудцям потрібно було, звісно, зібратись і найняти адвоката як групі. Але якщо ті люди такі легковірні та хочуть збагачувати адвокатів, гадаю, то їхні справи.

Томлінсон вишкірився.

— Я можу щось із цього процитувати?

— Ви щойно сказали мені, що газета це не надрукує. Крім того, наша розмова не для запису. Пам’ятаєте?

— Гаразд.

Якби це чимсь допомогло, подумав Мел, він би голосно пообурювався та ризикнув тим, щоб його, можливо, процитували. Але він знав, що це нічого не дасть. Також знав, що по всій країні адвокати, які нав’язують свої послуги постраждалим від нещасних випадків, як Елліот Фрімантл, масово підписують договори з групами людей, а тоді тероризують аеропорти, авіакомпанії та — у деяких випадках — пілотів.

Мел не був проти такого тероризування; на це та на звернення до суду є право у всіх. Просто дуже часто домовласників збивали з пантелику, відвертали увагу марними надіями та повідомляли про приголомшливі, але однобічно дібрані правові прецеденти, як це зробив сьогодні Елліот Фрімантл. Затим лився цілий потік судових позовів — які забирали і час, і гроші, — більшість з яких одразу приречені на провал і в яких зиск мають тільки адвокати.

Якби ж Мел знав раніше те, що йому тільки-но переповів Томлінсон. У такому разі він би передав свої зауваження делегації, щоби попередити їх про Елліота Фрімантла та про те, у що встряють мешканці Медоувуда. Тепер уже пізно.

— Містере Бейкерсфелд, — сказав репортер «Триб’юн», — є ще кілька запитань, які я хотів би вам поставити — щодо аеропорту загалом. Якщо у вас є кілька вільних хвилин…

— З радістю відповім вам, але не сьогодні. — Мел здійняв руки, демонструючи власну безпорадність. — А зараз мені треба вирішити з п’ятнадцять справ водночас.

Репортер кивнув.

— Розумію. Але все ж таки я ще тут трохи побуду. Відчуваю, що Фрімантл з компанією щось готують унизу. Тож якщо буде можливість пізніше…

— Зроблю все можливе, — сказав Мел, хоча не мав жодного наміру сьогодні викроювати на це час. Він поважав бажання Томлінсона копнути глибше під поверхню історії, над якою він працює; зрештою Мел уже надивився достатньо делегацій та репортерів, як для одного вечора.

Та що б там не «готували внизу» Фрімантл та громада Медоувуда, Мел вирішив, що облишить всі хвилювання з цього приводу на лейтенанта Ордвея та його поліцейських.

5

Репортер «Триб’юн» пішов, Мел зачинив двері кабінету, обернувся й побачив, що Сінді вже стоїть та натягує рукавички. Вона уїдливо промовила:

— П’ятнадцять справ, так ти сказав? Не знаю, які решта чотирнадцять, та впевнена, що вони стоять вище за мене.