Аеропорт

— Ні, сер! І будь ласка, дайте мені договорити. — Не зупиняючись, Мел продовжив: — Ось вам факти: аеропорти — і наш, і будь-які інші — роблять усе можливе задля зниження рівня шуму. Це вам може не сподобатися, і не всі у галузі це визнають, але правда ось у чому: вже ніхто, власне, нічого нового не вигадає. Неможливо просто взяти громадище вагою триста тисяч фунтів та навшпиньки кудись його перемістити. Тож коли ви заводите літак до себе — чи відправляєте геть, — це неодмінно добряче трусоне кількома людьми неподалік. — З’явилася кілька мимовільних усмішок, хоча Елліот Фрімантл і далі дивився на Мела вовком. Мел додав: — І якщо нам потрібні аеропорти — а вони нам, очевидно, потрібні, — хтось десь повинен або миритися з шумом, або переїхати.

Цього разу Мел глянув, як репортери ледь встигають за ним записувати.

— Так, — продовжив він, — виробники літаків працюють над пристроями зниження шуму, але — знову ж таки, буду з вами чесний — небагато людей в авіаційній промисловості сприймають їх серйозно, до їхніх розробок не докладають настільки значних зусиль, як, наприклад, до розробок нових літаків. Вони, у кращому разі, лише трохи пом’якшать ефект. Якщо не вірите мені, дозвольте нагадати, що хоча вантажівками люди користуються набагато довше, ніж літаками, досі ніхто не вигадав ефективного глушника для вантажівки.

Також варто розуміти, що, поки вигадають, як заглушити один тип реактивного двигуна — якщо вигадають, — в експлуатацію ввійдуть нові, потужніші, які навіть з глушниками працюватимуть гучніше, ніж той перший. Як я й сказав, — додав Мел, — я з вами цілком щирий.

Жінка із делегації похмуро пробурмотіла:

— Ну звісно.

— І тут ми підходимо, — сказав Мел, — до питання майбутнього. Скоро з’являться нові види літаків — ще одна серія реактивних літаків, після «Боїнгів-747», включно з такими махинами, як «Локгід-500»[199], який скоро ввійде в експлуатацію; а тоді, невдовзі, надзвукові транспортники — «Конкорд» та інші. «Локгід-500» та інші з цієї серії літатимуть із дозвуковою швидкістю — тобто працюватимуть на швидкості нижчій, ніж швидкість звуку, і даватимуть нам приблизно такий же шум, тільки сильніший. Надзвукові також матимуть надзвичайно шумні двигуни, а ще ж буде звуковий удар, коли вони долатимуть звуковий бар’єр, а це більша проблема, ніж будь-який інший шум, який нас до того непокоїв.

Ви, можливо, чули або читали — як і я — оптимістичні повідомлення про те, що звуковий удар відбуватиметься високо, далеко від міст і аеропортів і що його вплив на землі буде незначним. Не вірте в це! У нас проблеми, у всіх нас — людей у своїх домівках, як ви; тих, хто керує аеропортами, як я; у авіакомпаній, котрі муситимуть вкладати якийсь мільярд доларів у обладнання, яке доведеться або використовувати постійно, або банкрутувати. Повірте мені, скоро настане час, коли ми з приємністю згадуватимемо часи такого шуму, про який зараз говоримо.

— То що ви хочете сказати моїм клієнтам? — саркастично поцікавився Елліот Фрімантл. — Піти й зараз же зарезервувати собі місце в клініці для божевільних, не чекати, поки ви зі своїми махинами самі їх туди заведете?

— Ні, — твердо відказав Мел, — я не це маю на увазі. Я просто говорю щиро — як ви мене й попросили, — у мене немає простих відповідей; і я не даватиму вам жодних обіцянок, яких аеропорт не зможе виконати. Скажу також, що, на мою думку, шум аеропорту стане сильнішим, а не спаде. Проте я б хотів усім тут нагадати, що ця проблема не нова. Вона існувала ще відколи почали ходити поїзди і відколи вантажівки, автобуси й легкові автомобілі до них приєдналися; така ж проблема була, коли швидкісні автостради будували через житлові райони; і коли з’явилися та почали розбудовуватися аеропорти. Усі ці речі спрямовані на благо суспільства — або ми в це віримо, — але також створюють шум і, незважаючи на всі зусилля, продовжують це робити. Річ ось у чому: вантажівки, поїзди, автостради, літаки та все інше вже існує. Вони частина нашого життя, і поки ми не збираємося змінювати нашого способу життя, шум — це те, до чого нам доведеться призвичаюватися.

— Іншими словами, мої клієнти повинні облишити будь-які надії на спокій, безтурботний сон, приватний простір та тишу до кінця свого земного існування?

— Ні, — сказав Мел. — Я думаю, все одно їм доведеться переїхати. Це, звісно, не офіційна заява, та я певен, що врешті-решт цей та інші аеропорти будуть змушені за мільярди доларів викупити житлові райони навколо. Значна частина цих ділянок може перетворитися на промислові зони, де шум не матиме значення. І, звісно, буде прийнятна компенсація для тих, хто живе там та буде змушений виїхати.

Елліот Фрімантл підвівся та дав знак, щоб решта делегації вчинила так само.

— Останнє зауваження, — повідомив він Мела, — це єдина розумна річ, яку я почув за весь вечір. Однак виплата компенсацій може початися швидше, ніж ви думаєте, і може також виявитися щедрішою. — Фрімантл коротко кивнув. — Ми ще з вами зв’яжемося. Побачимося в суді.

Він вийшов, інші пішли за ним.