Читаем Аеропорт полностью

Стендіш невесело загадувався: якщо щось піде не так, як, заради всього святого, він повідомить цю новину своїй сестрі у Денвері? Пригадав, як востаннє бачив Джуді: ту милу дівчину, яка гралася з дитиною з сусіднього сидіння. Вона тоді поцілувала його. До побачення, дядьку Гаррі. Тепер він відчайдушно міркував, що варто було діяти впевненіше, відповідальніше у ситуації з тим чоловіком з дипломатом.

Що ж, подумав Стендіш, хоча може бути й запізно, принаймні зараз він діятиме чітко.

— Я б іще дещо хотів додати. — Інші повернули на нього погляди. — Мушу сказати вам це, бо ми не можемо гаяти час на скромність. Я добре оцінюю людей, здебільшого з першого погляду, і зазвичай відрізняю поганих. Це тільки інстинкт, не запитуйте, як він працює, бо я не можу пояснити, тільки те, що у нашій роботі дехто таким стає. Я сьогодні помітив того чоловіка і сказав, що він «підозрілий»; використав те слово, бо думав про контрабанду, бо так навчений. Тепер, маючи всю цю інформацію — хоч якою незначною вона б не була, — я використаю вагоміше слово. Цей Ґерреро — небезпечний. — Стендіш кинув погляд на керівника ТУО «Транс Америки». — Містере Везербі — передайте це слово, «небезпечний», своїм людям у повітрі.

— Я так і планую, інспекторе. — Керівник ТУО відірвав погляд від аркуша. Більшу частину того, що говорив Стендіш, він уже вніс до послання Рейсові Два.

Таня, яка досі висіла на телефоні, розмовляла з нью-йоркським диспетчером «Транс Америки» міжстанційною лінією.

— Так, це буде довге повідомлення. Під’єднайте когось, щоб записали, будь ласка.

У двері кабінету хтось голосно постукав, і з приймальні ввійшов високий чоловік з порубцьованим обличчям та гострими блакитними очима. На руці в нього звисало важке пальто, а одягнений він був у синій саржевий костюм, схожий на уніформу, хоч нею він і не був. Новоприбулий кивнув Мелові, та не встиг і слова сказати, як втрутився керівник ТУО:

— Ройсе, дякую, що прийшов швидко. У нас, здається, одна проблема. — Він простягнув блокнот, у якому писав.

Командир Кеттерінґ, старший пілот бази «Транс Америки», уважно прочитав чорнове повідомлення, і єдиною його реакцію були дещо стиснуті губи, поки очі рухалися вниз сторінкою. Як і багато інших, включно з керівником ТУО, незвично, що старший пілот у такий час залишався в аеропорту. Але вимоги, які ставила триденна буря, а також необхідність приймати часті термінові рішення тримали його тут.

Задзвонив другий телефон, розриваючи тимчасову тишу. Відповів Мел, тоді подав слухавку Недові Ордвею.

Командир Кеттерінґ закінчив читати. Керівник ТУО запитав:

— Погоджуєшся, що це варто надіслати? Нас тут чекає диспетчерський зв’язок з контактом через систему вибіркового виклику.

Кеттерінґ кивнув.

— Так, але, думаю, потрібно ще додати: «Пропонуємо повернення або проміжну посадку на розсуд командира», і нехай диспетчер дасть їм останній прогноз погоди.

— Звісно.

Керівник ТУО дописав ті слова, тоді передав блокнот Тані. Вона почала диктувати повідомлення.

Командир Кеттерінґ обвів поглядом інших людей у кімнаті.

— Це все, що нам відомо?

— Так, — відказав Мел. — Наразі це все.

— Скоро ми, можливо, знатимемо більше, — мовив лейтенант Ордвей. Він повернувся від телефону. — Щойно знайшли дружину Ґерреро.

Повідомлення від керівника ТУО аеропорту Лінкольна адресувалося КОМАДИРОВІ РЕЙСУ ДВА «ТРАНС АМЕРИКИ» і починалося так:

НЕПІДТВЕРДЖЕНА ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ПАСАЖИР НА БОРТУ ВАШОГО ЛІТАКА, ЧОЛОВІК У САЛОНІ, Д. О. ҐЕРРЕРО, МОЖЕ МАТИ ПРИ СОБІ ВИБУХОВИЙ ПРИСТРІЙ. ПАСАЖИР БЕЗ БАГАЖУ ТА, ОЧЕВИДНО, БЕЗ ГРОШЕЙ, ЗАСТРАХУВАВСЯ НА ЗНАЧНУ СУМУ ПЕРЕД ВІДЛЬОТОМ. БУЛО ПОМІЧЕНО ПІДОЗРІЛУ ПОВЕДІНКУ. МАЄ ВАЛІЗУ ТИПУ ДИПЛОМАТА, ЯКИЙ ВІН ТРИМАЄ ЯК РУЧНУ ПОКЛАЖУ. ОПИС…

Як і передбачив керівник ТУО, минуло кілька хвилин, поки через радіостанцію компанії налаштували зв’язок із Рейсом Два. З часу попереднього повідомлення системою вибіркового виклику, яке стосувалося безбілетниці, місіс Ади Квонсет, літак вийшов із зони диспетчерського зв’язку «Транс Америки» Клівленда до зони Нью-Йорка. Тепер повідомлення компанії потрібно було передавати нью-йоркському диспетчерові, щоб звідти ретранслювати на рейс.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века