Читаем Аеропорт полностью

Після десяти хвилин спільної з поліцейськими роботи Джо Патроні фактично взяв керівництво на себе. Він порадив по радіозв’язку викликали два додаткові евакуатори. Очікуючи їх прибуття, водій першого, за вказівками Патроні, чіпляв ланцюги до мостів перекинутої вантажівки. Ситуація наразі перейшла в продуктивне русло, де всі бажали якнайшвидше з усім розібратися — а це було фірмовою фішкою всіх справ, до яких долучався енергійний начальник служби техобслуговування «ТВЕ».

Сам Патроні кілька разів з тривогою пригадував, чому він взагалі тут опинився вночі, й те, що він уже суттєво запізнився в аеропорт. Проте він розрахував, що як тільки-но допоможе розчистити заблоковане шосе, то зможе швидко дістатися до роботи. Очевидно, що його авто, як і будь-яке інше, нікуди не подінеться, поки перевернуту вантажівку не заберуть геть з дороги. Повернутися назад та спробувати об’їзний шлях було абсолютно неможливо, оскільки позаду вже нагромадилися автівки, й ця черга вже витягнулася — як запевнила його поліція — на кілька миль.

Джо Патроні повернувся до машини та скористався радіотелефоном, який встановив собі за порадою роботодавця й за який компанія щомісяця сплачувала рахунки. Він зателефонував у службу технічного обслуговування авіакомпанії, щоб повідомити про затримку, і натомість дістав повідомлення від Мела Бейкерсфелда про термінову необхідність розчистити та підготувати до роботи смугу три-нуль.

Джо Патроні передав кілька інструкцій по телефону, та усвідомлював, що найважливіше самому бути на льотному полі, чим швидше, тим краще.

Коли він удруге вийшов з «б’юїка», лапатий сніг і далі падав. Обходячи замети, що утворилися навколо ряду автомобілів, він підтюпцем повернувся до місця аварії та з полегшенням побачив, що перший з двох додаткових евакуаторів уже прибув.

5

Ліфт, до якого Мел Бейкерсфелд увійшов після того, як покинув Таню, спустився в підвал терміналу. Його службовий автомобіль — гірчично-жовтий та оснащений радіоприймачем — стояв на привілейованому паркомісці поблизу.

Мел виїхав з паркінгу, зіткнувшись із бурею там, де вихід з будівлі виводив на перон, до місця стоянки літаків. Коли він покинув укриття терміналу, вітер, вкупі з бурхливим снігом, почали люто битися об лобове скло автомобіля. Щітки склоочисників гарячково шарпалися туди-сюди, проте марно. В щілину опущеного скла ввірвався порив крижаного повітря та снігу. Мел миттю підняв його. Перехід з теплого затишного терміналу до жорсткої ночі надворі вражав.

Просто перед ним стояли літаки, припарковані біля телетрапів. Крізь шквали снігу, які розносив вітер, що ляскав та закручувався навколо будівель терміналу, Мел бачив освітлені інтер’єри кількох літаків з пасажирами. Очевидно, кілька рейсів уже були готовими до зльоту. Вони очікували дозволу з вежі на запуск двигунів, а ця тривала затримка була спричинена блокуванням на смузі три-нуль. Далі на льотному полі та злітно-посадкових смугах він ледь розрізняв розмиті обриси й навігаційні вогні інших літаків — які щойно прибули та ще не встигли вимкнути двигуни. Вони перебували в зоні очікування, яку пілоти називали штрафмайданчиком, звідки виїдуть, тільки-но з’явиться вільне місце на стоянках біля телетрапів. Безсумнівно, та ж ситуація була на семи інших майданчиках для літаків, розташованих навколо терміналу.

Радіоприймач двостороннього зв’язку в машині Мела, налаштований на частоту диспетчерського пункту руління, зненацька ожив.

— «Істерн[36]-сімнадцять», я «Лінкольн-вежа», — звучно вимовив диспетчер, — дозволяю зайняти ЗПС два-п’ять для зльоту. Змініть частоту для отримання дозволу на вихід із зони аеродрому.

Вибух радіошуму.

— Я «Істерн-сімнадцять». Вас зрозумів.

Роздратовано проскреготів сильніший голос:

— «Лінкольн-руління», я «Пен Американ[37]-п’ятдесят чотири», виконую рух із зовнішньої руліжної доріжки на ЗПС два-п’ять. Попереду приватна «Сессна»[38] — двомоторна черепаха. Стою на гальмах позаду.

— «Пен Американ-п’ятдесят чотири», очікуйте. — Коротенька пауза, тоді знову голос диспетчера: — «Сессна-сім-три», позивний «Метро», я «Лінкольн-руління». На підході до перехрестя руліжних доріжок руліть вправо й зупиніться та пропустіть «Пен Американ».

Несподівано відповів приємний жіночий голос:

— «Лінкольн-руління», я «Сессна-сім-три», позивний «Метро». Повертаю. Вперед, «Пен Американ», здоровило ти хуліганський.

Хихотіння, а затим:

— Дякую, золотце. Можеш підправити помаду, поки чекаєш.

Голос диспетчера дорікнув:

— «Лінкольн-вежа» всім бортам. Виходити в ефір тільки за необхідності.

Диспетчер нервувався, і Мел це відчував, попри звичну, професійну незворушність у голосі. Та хто б сьогодні зберігав цілковитий спокій, з такою погодою і повітряним рухом? Він знову з тривогою згадав свого брата, Кіта, що перебував під безжальною напругою керування повітряним рухом західного прибуття.

Переговори між вежею та літаками тривали без якихось пауз між передачами. Коли одна з розмов завершилась, Мел клацнув своїм перемикачем мікрофона.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века