Аеропорт

Однією з тих, хто взялися — так би мовити — за Вернона Демереста і, здається, не збиралися відпускати, була жвава, приваблива чорнява англійка на ім’я Ґвен Мейген. Дочка фермера, який покинув дім, щоб поїхати до Сполучених Штатів десять років тому, коли Ґвен було вісімнадцять. Перед тим, як почати працювати в «Транс Америці», вона недовго була моделлю в Чикаґо. Можливо, через таку розмаїту історію життя вона поєднувала розкуту сексуальність у ліжку з елегантністю та стилем поза його межами.

Саме до квартири Ґвен Мейген направлявся командир Вернон Демерест.

Сьогодні вночі вони вдвох вилетять до Рима на Рейсі Два «Транс Америки». Командир Демерест командуватиме в кабіні екіпажу. А Ґвен Мейген буде старшою стюардесою в пасажирському салоні позаду. В Римі їх чекає триденна зупинка — «лежанка» — для членів екіпажу, поки інший екіпаж — який уже в Італії, на своїй «лежанці», — поведе літак до Міжнародного аеропорту Лінкольна.

Слово «лежанка» вже давно офіційно прийняли всі авіакомпанії та незворушно користались ним. Можливо, той, хто придумав цей термін, мав непогане почуття гумору; в будь-якому разі екіпажі часто надавали цьому слову практичного застосування, окрім офіційного. Демерест із Ґвен зараз планували реалізувати своє особисте визначення. Одразу після прибуття до Рима вони вирушають до Неаполя на сорокавосьмигодинну «лежанку» разом. То була тиха, ідилічна перспектива, і Вернон Демерест задоволено всміхнувся від цієї думки. Він наближався до Провулку стюардес, і від згадки про те, як гарно все йшло цього вечора, розплився у ще більшій усмішці.

Він прибув до аеропорту рано, після того як залишив Сару, свою дружину, котра — як завжди, безбарвно — побажала йому приємної подорожі. Раніше Сара займала себе вишивкою чи плетінням на час відсутності свого сеньйора. Втім, хай там як, Вернон знав: щойно він вийде за двері, вона зануриться у свій керлінг-клуб, бридж та аматорське малювання олійними фарбами, що були опорами її життя.

Спокій Сари Демерест, який, природно, йшов під руку з занудством, був рисою, яку її чоловік з часом прийняв та, якимсь химерним чином, цінував. Між польотами й романами із цікавішими жінками він вважав своє тимчасове перебування вдома, а інколи й говорив про нього з близькими людьми, як про «походи до ангара на простій». Утім, його шлюб мав і перевагу. Поки він тривав, жінки, з якими Демерест кохався, могли ставати настільки емоційними та вимогливими, наскільки хотіли, та в жодному разі не дозволяли собі ставити максимальну вимогу — шлюб. Таким чином Демерест мав постійний захист проти власних необачних дій у пориві пристрасті. В питанні сексуальної близькості із Сарою він продовжував час від часу підкорятися своєму обов’язку, як хазяїн, що грається в «принеси м’ячика» зі своїм псом. Сара слухняно реагувала, з традиційними тілесними посмикуваннями та прискореним диханням, хоча він підозрював, що більшу частину цих дій спричиняла всього-на-всього звичка, ніж пристрасть, і що, коли б вони зовсім відмовилися від злягання, дружина б не надто засмутилася. Демерест також був упевнений у тому, що Сара підозрювала про його зради, якщо не за фактом, то, як мінімум, інстинктивно. Але вона радше б віддала перевагу варіанту ні про що не здогадуватися, німій домовленості, якій із радістю сприяв Вернон Демерест.

Також його цього вечора тішив звіт Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби, де він вербально вгатив у пах своєму чванливому шваґрові, Мелу Бейкерсфелду.

Критичний звіт був цілком ідеєю Демереста. Інші двоє представників авіакомпаній у комітеті спочатку дотримувалися думки, що керівництво аеропорту робить усе можливе в таких виняткових умовах. Командир Демерест гадав інакше. Інші зрештою погодилися з ним та зійшлися на тому, що Демерест сам напише звіт, у який він і напхав стільки уїдливості, скільки зміг.

Він не переймався точністю чи неточністю звинувачення; врешті-решт, коли навколо так багато снігу, хто може бути в чомусь упевненим? Проте він постарався, щоб звіт, який потрапить на очі великій кількості людей, завдав якомога більше проблем та прикрощів Мелу Бейкерсфелду. Копії вже ксерили, тож скоро їх розішлють віцепрезидентам усіх авіакомпаній і, звісно, у штаб-квартири в Нью-Йорку й інших містах. Знаючи, як люди обожнюють знаходити цапа-відбувайла, винного у технічних затримках, командир Демерест наперед смакував, як всі кинуться до телефонів та телетайпів після отримання цього звіту.

Помста, яку із задоволенням обдумував Вернон Демерест, — невелика та приємна — нарешті реалізувалася. Можливо, тепер його кульгавий, на чверть скалічений шваґер подумає двічі перед тим, як протидіяти командиру Демересту та Міжнародній асоціації пілотів, на що Мел Бейкерсфелд наважився — публічно — два тижні тому.

Командир Демерест завів «мерседес» на паркінг під будинком. Він м’яко пригальмував і вийшов з машини. Спохопився, що приїхав трохи зарано — на чверть години швидше, ніж говорив, що забере Ґвен та відвезе до аеропорту. Та все одно вирішив піднятися.