Аеропорт

Ще одна пауза, так, ніби Роберта зважувала, чи вдасться їй відбутися ще однією спритною відповіддю: То що ще нового? Очевидно, вона вирішила, що не варто.

— Дати слухавку Ліббі?

— Так. На добраніч, Роббі.

— На добраніч.

Почувся нетерплячий шурхіт, коли слухавка перейшла з рук у руки, а затим тонкий, з придихом голос Ліббі.

— Татку, татку! Вгадай — що!

Ліббі завжди говорила трохи захекано, так, ніби для семирічної дитини життя з таким захопленням неслося вперед, що їй доводилося постійно прискорюватись та не відставати.

— Дай подумаю, — сказав Мел. — Знаю, ти сьогодні весело побавилася в снігу.

— Ага. Але це не те.

— Тоді я не можу вгадати. Мусиш розповісти мені.

— Ну, в школі міс Керзон сказала, що ми на домашнє повинні написати все хороше, що має з нами статися наступного місяця.

Він з любов’ю подумав про це: міг зрозуміти ентузіазм Ліббі. Для неї майже все було цікавим та хорошим, а ті кілька речей, які такими не були, можна було відтрутити геть і швидко забути. Скільки ще протриває ця її весела невинність, замислився він.

— Це гарно, — сказав Мел. — Мені подобається.

— Татку, татку! Ти мені допоможеш?

— Якщо зможу.

— Мені потрібна карта лютого.

Мел усміхнувся. Ліббі мала власну вербальну стенографію, яка інколи здавалася більш експресивною, ніж звичні слова. Мелові спало на думку, що йому теж не завадила б карта лютого.

— У вітальні на моєму столі є календар. — Мел сказав їй, де його знайти, і почув дрібні кроки, коли Ліббі помчала до іншої кімнати, забувши про телефон. Затим стало тихо. Мел припустив, що то, мабуть, Роберта беззвучно повісила слухавку.

З кабінету генерального директора Мел, прихопивши важке пальто, вийшов на адміністративні антресолі, що тягнулися вздовж будівлі головного терміналу.

Зупинившись, він роздивився переповнений головний зал внизу, який, здавалося, став ще заюрмленішим за останні пів години. В зонах очікування всі місця були зайняті. Газетні кіоски й будки з інформацією оточив натовп, серед якого виднілося багато людей у військовій формі. Перед пасажирськими касами всіх авіакомпаній вишикувались черги, деякі тягнулися аж за ріг. Перед касирами та старшими працівниками, чия чисельність зросла через те, що їхні колеги з попередніх змін залишились працювати понаднормово, наче оркестрові ноти, лежали розклади польотів і купони пасажирських квитків.

Затримки та зміни маршрутів, які спричинила буря, випробовували як планування, так і людське терпіння. Просто під Мелом, за касою «Брейніфф»[17], напосідливий чоловік з довгим світлим волоссям та жовтим шарфом голосно проголошував:

— І ви ще маєте нахабство казати мені, щоб я дістався до Нового Орлеана через Канзас-Сіті. Та ви тут географію переписуєте! Зовсім із жиру дурієте!

Касирка, що стояла перед ним, приваблива брюнетка років двадцяти, потерла рукою очі перед тим, як відповісти з професійною терплячістю:

— Ми можемо відправити вас і прямим рейсом, сер, та невідомо коли. У зв’язку з погодою довгий шлях буде швидшим, а ціна така ж.

Позаду чоловіка з жовтим шарфом купа пасажирів нетерпляче проштовхувалася вперед.

За касою «Юнайтед» розігрувалася невеличка пантоміма. Потенційний пасажир — елегантно вбраний бізнесмен — нахилився вперед і щось тихцем промовляв. Судячи з виразу обличчя чоловіка та його дій, Мел Бейкерсфелд міг здогадатися, про що йшлося. «Я б дуже хотів потрапити на цей рейс». «Мені шкода, сер, але всі квитки вже викуплені. Також дуже багато місць про запас…» — касир не встиг закінчити речення, як чоловік підняв на нього погляд. Пасажир поклав свою валізу на стійку перед ним. М’яко, але підкреслено, він постукував пластиковою багажною биркою в кутику валізи. То була бирка клубу «100 000 миль», що їх «Юнайтед» вручала своїм привілейованим клієнтам — внутрішній еліті, яку намагалися створити всі авіакомпанії. Вираз обличчя касира змінився. Він заговорив так само тихо. «Гадаю, ми щось придумаємо, сер».

Він підняв олівець, викреслив ім’я іншого пасажира — який прийшов раніше і мав би потрапити на рейс — та вписав натомість ім’я новоприбульця. Цю дію ніхто в черзі позаду не помітив.

Мелові було відомо, що такі ж речі діялися на касах усіх авіакомпаній. Тільки наївні або непоінформовані люди вірили, що списки очікування та резервування обробляли неупереджено.

Мел спостерігав, як група новоприбулих — скоріш за все з міста — входила до терміналу. Опинившись всередині, вони струшували сніг з одягу, і, судячи з їхнього вигляду, погода назовні погіршувалась. Новоприбулі швидко розчинилися в загальному натовпі.

Небагато людей серед близько вісімдесяти тисяч повітряних мандрівників та мандрівниць, які щодня скупчувалися в терміналі, здіймали погляд на антресольний поверх адміністрації, а ще менше знали, що згори на них позирає Мел. Більшість людей, коли уявляли собі аеропорт, то насамперед бачили авіарейси та літаки. Сумнівно було навіть те, що багато хто знав про існування адміністративних кабінетів чи адміністративного апарату взагалі — невидимих, проте зі штатом у кілька сотень осіб, — які постійно працювали, щоб аеропорт продовжував діяти.