Аеропорт

Мабуть, так і є, подумав Мел, знову спускаючись ліфтом. Якби люди дізналися більше про аеропорт, вони б також розвідали слабкості та небезпеки цього місця і врешті-решт не були б уже такими впевненими, літаючи туди-сюди.

У головному залі він попрямував до крила «Транс Америки». Біля стійок реєстрації до нього підступив старший працівник в уніформі.

— Доброго вечора, містере Бейкерсфелд. Шукаєте місіс Лівінґстон?

Якою б напруженою не була ситуація в аеропорту, подумав Мел, завжди знайдеться час для пліток. Він загадувався, скільки людей уже ставили його ім’я в один ряд з ім’ям Тані.

— Так, — відповів він. — Її.

Працівник кивнув у бік дверей з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ АВІАКОМПАНІЇ».

— Вона там, містере Бейкерсфелд. У нас тут невеличкий ексцес. І місіс Лівінґстон із цим розбирається.

3

У невеликій кімнаті для відпочинку, яку інколи використовували для особливо важливих персон, молода дівчина в уніформі касирів «Транс Америки» істерично схлипувала.

Таня Лівінґстон провела її до крісла.

— Всідайся зручніше, — турботливо промовила Таня, — і не поспішай. Тобі стане краще, й коли будеш готова, ми поговоримо.

Таня й сама сіла, пригладжуючи свою акуратну, тісну формену спідницю. В кімнаті більше нікого не було, і єдиним звуком — окрім рюмсання — було ледь чутне гудіння вентиляції.

Жінки мали близько п’ятнадцяти років різниці. Дівчині було не більше двадцяти, Тані — під сорок. Спостерігаючи за нею, Таня відчула, ніби цей розрив є більшим, ніж насправді. Так склалося, думала вона, від перебування в шлюбі, хоча й недовгому та дуже давньому — чи так їй здавалося.

Тані спало на думку: це вже вдруге за сьогодні вона свідомо замислюється над своїм віком. Вперше, коли розчісувала зранку волосся; помітила зрадницькі пасма сивого поміж коротким, вогняно-рудим. Сивого було більше, ніж востаннє, коли вона перевіряла, близько місяця тому, й обидва випадки нагадували, що п’ятий десяток — коли жінка вже мала б знати, куди прямує та чому, — вже ближче, ніж їй би хотілося про це думати. Сяйнула інша гадка: через п’ятнадцять років її дочка буде того ж віку, що й дівчина, яка тут плакала.

Дівчина, яку звали Петсі Сміт, витерла почервонілі очі великою лляною хустинкою, що їй дала Таня. Петсі було важко говорити, вона ледве стримувала сльози.

— Вони б так не говорили… так по-хамськи, грубо… вдома… зі своїми жінками.

— Твої мерзенні пасажири?

Дівчина кивнула.

— Деякі говорили б, — сказала Таня. — Коли вийдеш заміж, Петсі, то сама пересвідчишся, хоча сподіваюся, що не доведеться. Та якщо ти маєш на увазі, що чоловіки поводяться ніби мужлани, коли їхні плани на подорожі обламуються, я з тобою погоджуся.

— Я робила все, що могла… Ми всі… Весь день сьогодні, і вчора… і позавчора… Але те, як з тобою розмовляють люди…

— Маєш на увазі, вони поводяться так, ніби ти сама влаштувала ту бурю. Навмисно, їм на зло.

— Так… А тоді той останній чоловік… Доки він не прийшов, я була в порядку…

— Що власне трапилось? Мене покликали, коли вже все закінчилося.

Дівчина потроху опановувала себе.

— Ну… в нього був квиток на Рейс 72, і його скасували через погоду. Ми дали йому місце на 144-му, а він його пропустив. Сказав, що сидів у їдальні та не почув оголошення.

— Оголошення рейсів не звучать у їдальні, — сказала Таня. — Є велика табличка, що попереджає про це, і в меню написано.

— Я пояснила, місіс Лівінґстон, коли він повернувся з виходу на посадку. Та він не вгамовувався. І далі звинувачував мене, ніби то я винна, що він проґавив свій рейс. Сказав, що ми всі ні на що не здатні та спимо на роботі.

— Ти викликала старшого працівника?

— Я намагалася, та він був надто заклопотаний. Як і ми всі.

— То що ти зробила?

— Я дістала місце для цього пасажира — в додатковому відсіку, 2122.

— І?

— Йому було цікаво, який фільм показуватимуть під час польоту. Я дізналася, а чоловік заявив, що вже його бачив. Знову почав сваритися. Фільм, який він хотів подивитися, був на першому рейсі, скасованому. Запитав, чи не можу я дістати йому квиток на інший літак, де буде той фільм. Увесь цей час за ним стояли інші пасажири; вони протискалися до стійки. Деякі вголос коментували, яка я твердолоба. Ну, і коли він оте сказав про фільм, тоді я й… — Дівчина завагалась. — Здається, мене переклинило.

Таня підштовхнула її:

— Тоді ти й кинула в нього розкладом?

Петсі Сміт знічено кивнула. Вона мала такий вигляд, ніби зараз знову зайдеться плачем.

— Так. Я не знаю, що на мене найшло, місіс Лівінґстон… Я кинула його просто через стійку. Сказала, хай сам собі рейс підготує.

— Сподіваюся, — мовила Таня, — ти в нього поцілила.

Дівчина підвела голову. Замість сліз на її обличчі зароджувалась усмішка.

— О, так, поцілила. — Вона замислилась, тоді захихотіла. — Бачили б ви його обличчя. Він так здивувався. — Петсі посерйознішала. — А тоді, після того…

— Я знаю, що трапилося потім. Ти втратила самовладання, і це цілком природна реакція. Тебе відправили сюди, щоб заспокоїтися, ти заспокоїлася і їдеш додому на таксі.

Дівчина здавалася приголомшеною.

— Тобто… це все?

— Звісно. Чи ти думала, що ми тебе звільнимо?

— Я… Я не була певна.