Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Проте дещо в мені все-таки змінилось. Робота в агенції «Локвуд і К°» зробила мене впевненою у власних силах, чого раніше мені бракувало. Коли я йшла вулицею з рапірою на ремені, діти не зводили з мене очей, а дорослі шанобливо кивали. Я відчувала не тільки своє особливе становище серед людей, а й те, що я чесно заслужила його.

Мої Таланти швидко розвивались. Мій внутрішній Слух, що завжди був гострий, тепер навіть покращав. Я виразно чула шепіт Першого Типу, уривки слів Другого Типу, — лише зрідка привиди залишались мовчазними. Талант Дотику також поглиблювався: торкаючись певних предметів, я відчувала потужне відлуння їхнього минулого. Я вже могла виявляти такі предмети до появи привидів, а часом навіть передбачала поведінку Гостей.

Над усім цим, однак, тяжіло щось глибше — таємниця, яка нависала над нашим домом № 35 по вулиці Портленд-Роу, а найбільше — наді мною. Сім місяців тому сталось дещо таке, що відрізнило мене не тільки від Локвуда з Джорджем, а й від інших агентів, з якими ми постійно змагались. Відтоді мій Талант став не лише об’єктом Джорджевих експериментів, а й незмінною темою наших розмов. Локвуд навіть припустив, що завдяки йому ми розбагатіємо і перетворимось на одну з найславетніших агенцій у Лондоні.

Для цього, однак, спершу треба було вирішити певну проблему.

Ця проблема лежала на Джорджевому столі, в посрібленій склянці, накритій носовичком у цятку.

Вона була небезпечна й зла, здатна геть перевернути моє життя.

То був череп.

4

Джордж нарешті покинув тренувальну кімнату й подався до нашої головної контори. Я рушила за ним, несучи в руці чашку з чаєм і пробираючись крізь купи мотлоху, супутнього нашій роботі: стоси старих газет, торбини з сіллю, акуратно скручені ланцюги й коробки зі срібними печатками. Сонячне проміння проникало через вікно, з якого було видно наш невеличкий двір, і залишало в повітрі доріжки пилу. На Локвудовому столі між склянкою з бальзамованим серцем і банкою таблеток «Стоп-домовик» лежав журнал у чорних шкіряних палітурках. Сюди ми записували всі наші спостереження. Тепер нам слід було занотувати сумну історію Вімблдонських Примар.

Джордж зупинився біля письмового стола й похмуро поглянув на нього. Найчастіше саме на моєму столі коївся найбільший безлад, та цього ранку Джордж перевершив мене. Я побачила на його столі справжню руїну: обгорілі сірники, недогарки лавандових свічок, калюжки розтопленого воску. Поверх цього красувалися переплутані дроти й розкидані деталі від обігрівача. В одному кутку стояла паяльна лампа, а в іншому — якийсь невідомий предмет, накритий чорним сатином.

— З обігрівачем не вийшло? — запитала я.

— Ні, — відповів Джордж. — Усе даремно. Я не зміг достатньо нагріти його. Спробую сьогодні виставити на денне світло — може, це його трохи розворушить...

Я подивилась на накритий предмет:

— Ти певен? Раніше з цього нічого не виходило...

— Світло було не таке яскраве. Сьогодні я винесу його в садок опівдні.

Я потарабанила пальцями по столу. Думка, яка складалась і визрівала в моїй голові, тепер набула чіткої форми.

— Ти ж знаєш, що сонячне світло зашкодить йому, — зауважила я. — Воно обпікає плазму.

Джордж кивнув:

— Звичайно, знаю. В тім і річ.

— Але це навряд чи змусить його заговорити, — наполягала я. — Тобто... ти не думаєш, що вийде навпаки? Ці твої методи лише завдають йому болю...

— Ну то й що? Це ж Гість. Хіба Гості відчувають біль? — Джордж відкинув сатин і відкрив циліндричну склянку завбільшки з невеличке відерце. Її було накрито чудернацькою пластмасовою конструкцією з численними ручками й фланцями. Джордж нахилився над склянкою й повернув якийсь важіль, відкривши під пластмасою маленькі прямокутні ґратці. Він гукнув просто всередину цих ґратців:

— Агов! Люсі здається, що тобі тут незатишно! А я з нею не згоден. Скажи-но, хто з нас має рацію?

Він трохи почекав. Субстанція в склянці залишалась темною й мовчазною. В її похмурій глибині щось нерухомо зачаїлось.

— Зараз день, — зауважила я. — Звичайно ж, він не відповідатиме.

Джордж смикнув важіль назад:

— Він навмисне не відповідає. Просто знущається. Ти після розмови з ним казала те саме.

— Правду кажучи, ми про нього майже нічого не знаємо, — я поглянула на тінь за склом. — Майже нічого.

— Тобі він говорив, що ми всі скоро помремо!

— Він сказав: «Смерть іде до всіх вас», Джордже. Це трохи інша річ.

— Навряд чи це з ласки до нас! — Джордж зібрав зі стола своє електричне причандалля й жбурнув його в коробку біля стільця. — Він ненавидить нас, Люсі. Нам теж нема чого з ним панькатись!

— Я й не збираюсь панькатись. Просто тортури нам нічим не допоможуть. Краще зосередьмось на його спробі зв’язатись зі мною.

Джордж ухильно буркнув:

— Умгу. На отому вашому таємничому зв’язку.

Ми стояли й дивились на склянку. При звичайному денному світлі, як-от зараз, скло здавалось товстим і трохи синюватим, тоді як уночі, при штучному світлі, воно сяяло сріблом: адже то було посріблене скло, чудовий захисний матеріал виробництва компанії «Світанок».

А всередині цієї скляної в’язниці перебував привид.