Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Можливо... — він хитнув головою. — Хтозна? Стільки питань відразу! Чому він тут опинився? Чого він хоче? Чому говорив з тобою? Цей привид у мене вже кілька років — і навіть не спробував зі мною заговорити!

— Ну, принаймні останнє зрозуміло. Слух — не твій Талант, — я постукала нігтем по склянці. — До речі, як давно в тебе ця склянка, Джордже? Ти, здається, десь поцупив її? Я вже забула, яким чином...

Джордж умостився на стільці, що гучно рипнув під ним:

— Це було тоді, коли я ще працював в агенції «Фіттес». До того, як мене звідти викинули за непослух. Ти не бувала в їхній конторі на Стренді?

— Лише на співбесіді. Й тривала вона недовго.

— Це величезна будівля, — провадив Джордж. — Ти, мабуть, бачила їхні відомі кабінети, куди люди звертаються по допомогу. Такі собі скляні коробки, де сидять секретарі й записують подробиці справ. А ще там є великі актові зали, де зберігаються всі їхні славетні артефакти, й зала засідань, обшита червоним деревом, з вікнами на Темзу. Проте чимало там і таємних кімнат, до яких мають доступ не всі агенти. Скажімо, Чорна Бібліотека, де сховано під замком книгозбірню самої Маріси Фіттес. Мені завжди кортіло потрапити туди. Проте по-справжньому мене вабили підвали. Надзвичайно глибокі — подейкують, що вони заходять аж під Темзу. Я бачив, як керівники спускаються туди особливими ліфтами, а ще в цих ліфтах частенько стояли візки з отакими склянками. Я часто питав, що це все означає. «Це надійна комора, — відповідали мені керівники. — Підземелля, де ми зберігаємо Джерела найбільш небезпечних Гостей — аж поки їх спалять у печах на найнижчому поверсі».

— У печах? — перепитала я. — Хіба «Крематорій Фіттес» не в Клеркенвелі? Адже ним користуються всі! Навіщо їм ще й підземні печі?

— Я так само здивувався, — відповів Джордж. — Мене там багато що дивувало. А найгірше, що ніхто нічого мені не пояснював. Врешті за надмірну цікавість мене й звільнили. Моя керівничка на прізвище Свіні, з обличчям, схожим на вимочену в оцті шкарпетку, — дала мені годину на збори. Саме тоді, збираючи свій пожиток до картонної коробки, я й побачив кілька склянок, які котили на візку до ліфта. Носій на хвилинку відійшов. І що ж я зробив? Схопив найближчу склянку, сховав її під свій старий светр і виніс прямісінько під носом у Свіні. — Він переможно всміхнувся. — Ось звідки в нас узявся цей череп — наш власний привид. Хто б міг подумати, що це виявиться той самий Третій Тип?

— Якщо це справді він, — зауважила я з сумнівом. — Він кілька років нічим не виявляв себе.

— Не хвилюйся! Ми знайдемо, як змусити його заговорити. — Джордж протер окуляри краєчком футболки. — Зупинятись не можна. Ставки надто високі, Люсі. Вже півстоліття, як почалась Проблема, а ми так мало знаємо про привидів. Куди не поглянеш — усюди самі таємниці!

Я неуважно кивнула. Тут наші з Джорджем думки збігались. Я поглянула на порожній Локвудів стіл: один з його піджаків висів на бильці старого, потрісканого стільця.

— До речі, навіть тут у нас повнісінько таємниць, — повільно промовила я. — Ти ніколи не думав, що за тими дверима на другому поверсі, які Локвуд заборонив нам відчиняти?

Джордж стенув плечима:

— Ні.

— Та годі!

Він надув щоки:

— Звичайно, думав. Тільки це — його справа. Не наша.

— Просто цікаво, що там може бути? Минулого тижня я питала в нього, та він у відповідь мало не випхнув мене геть.

— Це означає, що тобі краще забути про ті двері, — пояснив Джордж. — Цей будинок — не наша з тобою власність. Якщо Локвудові хочеться тримати щось у секреті — виходить, це має для нього вагу. Я б на твоєму місці облишив ці спроби.

— Просто шкода, що він так ховається від нас, — щиро сказала я. — Мені аж ніяково.

Джордж насмішкувато пирхнув:

— Та годі вже! Тобі просто подобаються всі ці таємниці довкола нього. Так само, як цей його замислений, відчужений погляд, ніби він міркує над найважливішими речами. А ще тобі до вподоби, як спритно він гасає з рапірою... Тільки не заперечуй. Я знаю все.

Я поглянула на Джорджа:

— На що це ти натякаєш?

— Ні на що.

— Я лише хотіла сказати, — провадила я, — що не можна так замикатись у собі. Ми ж його друзі, авжеж? Чому він не може відкритись нам? Часом мені здається...

— Що тобі здається, Люсі?

Я рвучко обернулась. На дверях стояв Локвуд. Умитий, одягнений, із мокрим волоссям. Його темні очі дивились на мене. Я не знала, скільки вже він стоїть там.

Я нічого не відповіла — тільки відчула, як червонію. Джордж заходився порпатись на своєму столі.

Локвуд на мить перехопив мій погляд, а потім перевів очі — й показав нам невеличку прямокутну річ.

— Я зайшов, щоб показати вам оце, — пояснив він. — Запрошення.

Він метнув цю річ у повітря. Вона пролетіла повз Джорджеву простягнуту руку, ковзнула його столом — і зупинилась прямісінько переді мною. То була картка — тверда, сріблясто-сіра, глянцева. Вгорі на ній було надруковано здибленого однорога з ліхтарем на передньому копиті, а під цією емблемою — напис: