Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Невідомо, ким він був за життя. Ми знали напевно тільки те, що його Джерелом був людський череп, нині пригвинчений до дна склянки. Череп мав жовтаво-бурий, вицвілий колір. Він був досить великий — належав явно дорослій людині, та кому саме — чоловікові чи жінці, — сказати ми не могли. Прив’язаний до черепа привид був міцно замкнений у склянці. Зовні він мав вигляд каламутної зеленкуватої плазми, що кволо оберталась за склом. Проте часом — зазвичай у найнезручніші моменти, коли ти проходив повз склянку з чашкою гарячого чаю або поспішав до вбиральні, — плазма оберталась на чудернацьке викривлене обличчя з носом-бульбою, виряченими очима й неймовірно розтягнутим, наче гумовим, ротом. Це чудовисько позіхало й дивилося скоса на всякого, хто заходив до кімнати; я чула, що Джордж колись навіть послав йому у відповідь повітряний цілунок. Іноді здавалось, ніби привид хоче заговорити. Саме це й було його найголовнішою таємницею, тому Джордж увесь час і тримав його на своєму столі.

Гості зазвичай не вміють говорити — чи принаймні не можуть сказати щось значуще. Більшість із них — Тіні, Причаєні, Холодні Діви, Нишпорки та інші Перші Типи — взагалі мовчать, лише зрідка вдаючись до обмеженого репертуару із стогону та зітхань. Другі Типи, сильніші й небезпечніші, іноді вимовляють малозрозумілі слова, чутні лише Слухачам — таким, як я. Ці слова часто повторюються, вкрай рідко змінюючись, і здебільшого пов’язані з почуттями, які утримують духів у земному світі: страхом, гнівом чи жадобою помсти. Говорити ж до ладу не вміють жодні привиди, крім хіба що легендарних Третіх Типів.

Колись Маріса Фіттес — одна з перших, хто проводив психологічні розсліди в Британії, — оголосила, що зуміла встановити з певними духами повноцінний зв’язок. Про це вона згадувала в кількох своїх книжках, де зазначила (не дуже вдаючись у подробиці), що привиди поділилися з нею деякими таємницями: про смерть, про душу, про потойбічний світ. Після її власної смерті дехто намагався досягти таких самих результатів, і навіть оголошував про таке досягнення, та їхні заяви так і не було підтверджено. Саме це започаткувало точку зору, поширену серед більшості агентів, — що Треті Типи існують, однак відшукати їх майже неможливо. У це принаймні дотепер вірила я.

Аж тут дух у склянці — той самий, з огидним виряченим обличчям, — заговорив зі мною.

Я тоді саме була в підвалі і випадково перекинула склянку: важіль трохи повернувся, й кришка відійшла. Тієї ж миті я почула слова привида — справжні слова. Він окликнув мене на ім’я. А потім заговорив про щось непевне й тривожне — скажімо, про смерть, що йде до всіх нас, — аж поки я знову повернула важіль і закрила склянку.

Тут я, напевно, зробила помилку, бо відтоді привид не озивався жодним словом.

Коли я розповіла про цю пригоду Локвудові та Джорджеві, це надзвичайно схвилювало їх. Вони побігли в підвал, відкрили кришку на склянці, та обличчя всередині не сказало нічого. До яких експериментів ми тільки не вдавались — і викручували важіль під різним кутом, і ворушили склянку вдень і вночі, й сиділи біля неї з марною надією, й ховали її геть від очей. Привид уперто мовчав. Часом у склянці, як і раніше, з’являлось обличчя й люто, ображено зирило на нас, не говорячи ні слова — й навіть не виявляючи такого бажання.

Для всіх нас це було розчаруванням — з різних причин. Локвуд вважав, що така подія, як розмова з привидом, — якби цей факт пощастило підтвердити, — значно підвищила б престиж нашої агенції. Джордж сподівався отримати дивовижні зізнання від духа, що перебуває по той бік могили. Що ж до мене, тут причина була радше особиста, адже мій Талант потужно виявив себе в іншому напрямі. Правду кажучи, це мене лякало, сповнювало якимось лихим передчуттям, тож я почасти навіть раділа, що такі випадки більше не траплялись. Та до цієї радості додавалась і прикрість. Після першої-ліпшої пригоди з черепом Локвуд із Джорджем дивились на мене по-новому, з більшою повагою. Якби це сталося ще раз, якби це підтвердили свідки, я вмить стала б одним з найславетніших агентів Лондона! Проте минали місяці, а привид так і не вимовив ані словечка. Я вже почала сумніватись, чи сталось це все насправді.

Локвуд, за своїм практичним звичаєм, урешті звернув увагу на інші речі — кожна нова справа захоплювала його більше, ніж голоси, які я нібито чула. А от Джорджеві дослідження черепа стали ще завзятішими. Він застосовував дедалі дивовижніші методи, щоб змусити привида заговорити. Жодна невдача на зупиняла його. Навпаки, це лише посилювало його запал.

Я бачила, як блищали за скельцями окулярів Джорджеві очі, коли він вивчав німу склянку.

— Зрозуміло, що він попереджував нас,— бурмотів Джордж.— Його слова були цілковито свідомі. Він знає наші імена! Знає мене — ти ж сама мені казала... А отже, він чує крізь скло.

— Або читає по губах, — припускала я. — Ми частенько забуваємо накрити склянку.