Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Так. Два місяці тому, скажімо, ми працювали на кладовищі в Мейда-Вейл. Я знайшов там могилу людини, вбитої за часів короля Едварда. Вона геть поросла травою, а плиту було зовсім занедбано. Один з наших хлопців — з нічної команди — саме очищував поховання від кущів ожини, щоб його розкопати, аж тут прямісінько з землі з’явився привид і потягнув хлопчину до могили! То була страшна сива жінка з роззявленим ротом і виряченими очима. Бідолашний малий верещав, як кроленя. Звичайно ж, він дістав добрячу порцію дотику привида. На щастя, агенти швидко підібрали його — сподіваюсь, він одужає... — Пан Джоплін зупинився й сумно усміхнувся. — Отака вона, моя робота, — закінчив він.

— Пробачте, — втрутився Джордж. — Це ви — той самий Альберт Джоплін, автор розділу про середньовічні поховання в «Історії лондонських кладовищ» Путера?

Чоловічок збентежено моргнув:

— Так... е-е... це я.

— Чудова річ,— провадив Джордж. — Читається зі справжнім захопленням!

— Дуже дивно, що ви читали мою працю.

— Мене зацікавили ваші міркування щодо Джерел та душ, які прив’язані до них.

— Невже? Це справді дивовижна теорія! Мені здається...

Я ледве вгамувала позіхання й пошкодувала, що не взяла з собою подушку. Локвуда, одначе, теж узяла нетерплячка. Він підняв руку:

— Як я зрозумів, вам потрібна наша допомога. Пане Сондерсе, поясніть, будь ласка, в чому річ.

— Ваша правда, пане Локвуде! — пан Сондерс кахикнув і поправив капелюха, що лежав на колінах. — Ви — людина так само заклопотана, як і я. Гаразд... Останні кілька ночей ми перевіряли південно-східну частину кладовища. Кенсел-Ґрін — велике кладовище, засноване ще 1833 року. Займає сімдесят акрів найкращої землі...

— Там багато чудових пам’ятників та склепів, — додав Джоплін. — З найкращого портлендського каменю.

— А катакомби там теж є? — поцікавився Джордж.

Сондерс кивнув:

— Звичайно. В центрі — каплиця, а під нею — катакомби. Нині їх зачинено — перебувати поряд з усіма тими домовинами надто небезпечно. Ми працюємо лише з наземними ділянками кладовища — вздовж отих кривих доріжок, що між Гарроу-Роуд і каналом Ґрен-Юніон. Там похований переважно простолюд, могили — доби королеви Вікторії. Уздовж доріжок — старі липові алеї. Місце цілком спокійне, Гості там з’являються рідко, навіть за останні кілька років.

Пан Джоплін тим часом порпався в своїх паперах, ретельно перетасовуючи аркуші.

— Якщо сказати точніше... так, ось вам план південно-східної частини кладовища! — Він витяг зі стоса малу, на якій було зображено кілька кривих стежечок між нумерованими квадратами, що мали позначати ділянки з могилами. До мали було прикріплено таблицю, списану дрібним почерком, — реєстр імен. — У цій частині я перевірив усі відомі поховання. І не знайшов нічого страшного... Принаймні я так думав.

— Як я вже казав, — додав Сондерс, — у нас є нічна команда. Минулої ночі вона ходила там стежками, шукаючи підозрілих проявів. Наші підлітки перевіряли ділянку біля східного приділу каплиці — отут... — Він тицьнув брудним пальцем у малу.

Локвуд нетерпляче затарабанив пальцями по колінах:

— І що ж?..

— І несподівано знайшли серед трави надгробок.

Запала мовчанка.

— Що значить — несподівано? — перепитала я.

Пан Джоплін переможно простяг нам свою таблицю:

— В офіційному реєстрі цієї могили немає. Звідки ж вона там узялась?

— Її знайшла одна з наших дівчат, — провадив Сондерс, ураз посерйознішавши. — Їй відразу стало зле — так, що вона не змогла працювати далі. Двоє інших дівчат оглянули надгробок. І теж невдовзі поскаржились на запаморочення й головний біль. Одна дівчина казала, ніби їй здалося, що хтось на неї дивиться так пильно, що вона не може поворухнутись. Після того ніхто з них не схотів підходити до могили ближче, ніж на десять футів. — Сондерс пирхнув. — Важко, звичайно, судити, наскільки все це серйозно. Ви ж знаєте, які вразливі бувають люди з Талантами.

— Авжеж, — підтвердив Локвуд. — Хоча б із власного досвіду.

— А от я, на жаль, ні — вів далі Сондерс. — У мене немає жодного Таланту. До того ж я заради безпеки ношу з собою срібний амулет. — Він помацав шпильку на крисах свого капелюха. — Що ж ми зробили далі? Очистили надгробок від моху та лишаю, а потім оглянули. І там, на граніті, я побачив два вирізьблені слова. — Він перейшов на шепіт. — Два слова...

Локвуд трохи помовчав.

— Що ж то були за слова? — нарешті запитав він.

Пан Сондерс облизав висохлі губи й гучно ковтнув слину. Здавалося, що він ніяк не зважиться відповісти.

— Ім’я, — врешті промовив він. — І до того ж — не просто ім’я.

Він випростав спину, витягши свої кощаві ноги вперед. Ми з Локвудом і Джорджем нахилились ближче до нього. До кімнати ніби проникла якась дивовижна, моторошна атмосфера. Пан Джоплін знову не втримав у руках свої папери, й кілька з них полетіли на килим. За вікном випадкова хмарина затулила сонце, і в кімнаті стало похмуро й холодно.

Пан Сондерс глибоко зітхнув. Його шепіт несподівано став трохи гучнішим:

— Ви чули коли-небудь таке ім’я — Едмунд Бікерстаф?