Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Дехто з лікарняних служників, — провадив Джоплін, — наполягав, що треба негайно пробратися до будинку; інші, налякані чутками про доктора Бікерстафа, казали, що це, мовляв, не їхня справа. Отак сперечаючись між собою, вони врешті побачили, що фіранки знову заворушились — і всередині на підвіконні з’явились якісь довгі чорні тіні...

— Довгі чорні тіні? — повторила я. — Хто ж то був?

— Щури, — відповів пан Джоплін, відсьорбнувши чаю. — Тепер усі чітко побачили, що фіранки ворушились через щурів: сила-силенна їх бігала підвіконнями, чіплялася до фіранок і стрибала назад у темряву. Це навіяло служникам певні похмурі думки. Вони обрали з-поміж себе найсміливіших, дали їм свічки — й ті вломились у будинок і попрямували нагору. Ще на сходах вони почули моторошний шурхіт і клацання зубів. Тільки уявіть, яке видовище вони побачили нагорі! — Джоплін поправив окуляри й стенув плечима. — Мені навіть не хочеться переказувати вам цих подробиць. Ті сміливці пам’ятали це страхіття аж до скону. Доктор Бікерстаф — чи радше те, що від нього залишилось, — лежав на підлозі свого кабінету. Щури дощенту зжерли його, зоставивши хіба що клапті від халата.

Запала тиша. Пан Сондерс коротко пирхнув і почухав носа.

— Отакий був кінець доктора Бікерстафа, — сказав він нарешті. — Купка погризених кісток і нутрощів. Жах, та й годі... Тут залишився останній шматок рулета — хтось хоче доїсти?

Ми з Джорджем разом вигукнули:

— Ні, ні! Пригощайтесь, будь ласка!

— Смачний, — мовив Сондерс, беручи останній шматок.

— Зрозуміло, — провадив Джоплін, — що поліції дуже хотілось поговорити з лікарняними служниками. Та відтоді їх так і не бачили. Так і скінчилась історія Едмунда Бікерстафа. Попри всі страшні обставини його смерті, попри всі чутки, що його оточували, про нього швидко забули. Лікарня «Зелена брама» згоріла на початку двадцятого століття, а лікареве ім’я поринуло в небуття, забулося навіть місце, де поховали його кістки.

— Ну, — зауважив Локвуд, — тепер нам відомо, де вони. То ви хочете, щоб ми знешкодили їх?

Пан Сондерс кивнув. Він саме скінчив їсти й витер пальці об штанку.

— Дивна річ, — поволі промовила я. — Чому ніхто не знав, де поховано лікаря? Чому його могилу не занесли до реєстру?

Джордж кивнув:

— І хто насправді вбив його? Щури чи хтось інший? Щось тут забагато плутанини... Ця стаття, як на мене, — лише верхівка айсберга. Ця справа просто-таки вимагає подальшого розслідування!

Альберт Джоплін тихенько реготнув:

— Не можу з вами не погодитись. Ви справді повторюєте мої думки!

— Розслідування — не головне, — заперечив пан Сондерс. — Хтось у цій могилі не може знайти спокою, й цієї ж ночі я хочу вигнати його з кладовища. Якщо ви зробите мені ласку, пане Локвуде, й керуватимете цими розкопками, я буду безмежно вдячний вам. Чи згодні ви?

Локвуд поглянув на мене, тоді на Джорджа. Наші очі блиснули у відповідь.

— Так, пане Сондерсе, — сказав він. — Залюбки.

6

Уже сутеніло, коли ми з Локвудом і Джорджем підходили до Західної брами кладовища Кенсел-Ґрін. На поясах у нас були новенькі італійські рапіри зі срібними наконечниками, а в руках — здоровенні торбини зі знаряддям. Сонце поволі сідало за пухнасті рожеві хмари — чудовий літній день закінчувався. Попри всю красу цього видовища, настрій у нас був похмурий і тривожний: ми розуміла, що робота нам випаде не з легких.

Великі лондонські кладовища, серед яких Кенсел-Ґрін — найбільше й найкрасивіше, — це пам’ятки доби, коли люди чемніше ставились до небіжчиків. Висаджені ще за вікторіанських часів дерева й мальовничі стежки перетворюють їх на місця відпочинку від столичної веремії. Надгробки між деревами — справжні витвори каменярського мистецтва, між якими вільно ростуть троянди й буяють дикорослі квіти. У неділю сюди заходять лондонські родини, щоб погуляти тут серед тиші й поміркувати про життя й смерть...

Нині, одначе, було не так. Проблема змінила все. Кладовища позаростали диким тереном і плющем. Мало хто з дорослих заходив сюди навіть удень, а вже вночі тут панував такий страх, що люди намагалися будь-що обминути ці місця. Хоча більшість небіжчиків мирно спали собі в могилах, навіть агенти з великою неохотою погоджувались проводити час у їхньому товаристві. Це було все одно, що вдертись на ворожу територію: нас, агентів, тут не чекали.

Колись Західна брама була досить широкою для того, щоб крізь неї проїхати на Гарроу-Роуд двом екіпажам ураз. Тепер же її перегороджував грубий дерев’яний паркан, оббитий залізом і геть обліплений рекламними плакатами та оголошеннями. Чи не найчастіше з цих плакатів привітно простягала руки усміхнена оката жіночка в футболці й спідниці до колін, за спиною якої сяяли літери: «БРАТСТВО „РОЗПРОСТЕРТІ ОБІЙМИ“ ВІТАЄ СВОЇХ ДРУЗІВ З ТОГО СВІТУ».

— Як на мене, — зауважила я, — то краще б привітати їх хорошою каністрою магнію.

Як і завжди перед початком роботи, мені трохи зводило черево. Ця усмішка з плакатів просто-таки ображала мене.

— Трапляються часом телепні, що роблять із привидів культ, — погодився зі мною Джордж.